Розділ 5

Другий день виявився важчим за перший. Біль не минув, він просто змінив характер: став густим, застояним, ніби розлита в суглобі фарба, що ніяк не хотіла сохнути. Пробудження настало за десять хвилин до будильника. У кімнаті було сіро. Туман за вікном стояв такою щільною стіною, що не було видно навіть паркану власного будинку.

Ковдра повільно сповзла на підлогу. Права нога лежала нерухомо. Довелося чекати, поки мозок надішле сигнал м’язам, але ступня лише ледь здригнулася. Це було нове життя: діалог із власним тілом, який дедалі більше нагадував розмову з іноземцем, котрий тебе не розуміє.

Погляд зупинився на тумбочці. Телефон. Чорний прямокутник пластику, який колись розривався від сповіщень. Тепер він був просто частиною інтер'єру, такою ж мертвою, як і сподівання на олімпійський цикл. Згадалися дні в лікарні одразу після операції. Екран, що не засвітився жодного разу. Батьки, які вимкнули зв'язок, щойно лікар вимовив слово «інвалідність». Для них донька була інвестицією, яка не виправдала себе. Проєкт «Соломія» закрили за нерентабельністю.

Ноги торкнулися підлоги. Холод дерева пройшов крізь ліву п’яту, а права... права відчула лише звичний тиск металу всередині. Довелося підвестися, тримаючись за край комода. Кожен крок до ванної кімнати здавався окремим проєктом. Крок — вдих. Крок — видих.

Умивання холодною водою трохи протверезило. Дзеркало було запітнілим, але витирати його не хотілося. У розмитому силуеті, без чітких ліній блідого обличчя, було легше впізнати себе теперішню. Зубна щітка, рушник, вода — усі рухи залишалися автоматичними, позбавленими будь-якого сенсу.

На кухні зашумів чайник, заповнюючи тишу будинку механічним гулом. У шибці, за якою помирав листопад, віддзеркалилася чужа жінка з блідим обличчям; жодного натяку на ту, що колись посміхалася з плакатів. Мета була досягнута: вдалося зникнути, сховатися там, де ніхто не знав про колишні перемоги. Але зараз власне відображення, таке ж холодне й німе, як цей ранок, тиснуло на плечі.

На сніданок був лише міцний чай. Окріп повільно забарвлювався в колір паленого цукру, але бажання їсти не з'являлося. Тіло здавалося чужим механізмом, який доводилося обслуговувати лише через відсутність іншого вибору.

Білий бус приїхав із запізненням. Водій, похмурий чоловік у старій куртці, навіть не поглянув у мій бік — просто відчинив двері, чекаючи, поки вдасться забратися всередину. У салоні пахло дешевим тютюном і «морським бризом», що лише підкреслювало нудотну атмосферу лікарняних поїздок.

Дорога до «Вершини» - це постійне випробуванням. Кожна вибоїна на асфальті віддавала різким струмом у щиколотку. Холодне скло торкалося лоба, а повз пролітали посірілі дерева. Гори ховалися за низькими хмарами, залишаючи по собі лише відчуття замкненого простору.

У «Вершині» сьогодні було галасливіше. Коли я відчинила важкі скляні двері, мене зустріло відлуння голосів. За стійкою рецепції дівчата в білому активно щось обговорювали.

— Та ти що, вона справді відмовилася від палати люкс? — дивувалася одна, швидко клацаючи клавіатурою.

— Кажу тобі. Сказала, що хоче бути як усі. Але ж ми знаємо, що Дем’ян Андрійович не любить, коли порушують протокол комфорту. До речі, ти бачила нову поставку тренажерів для другого залу?

— Так, Максим Олегович уже їх тестував зранку. Був незадоволений кріпленнями.

Я пройшла повз них, намагаючись не стукати палицею по глянцевій плитці. Запах кави сьогодні був інтенсивнішим, він змішувався з ароматом свіжої хвої, яку хтось приніс у лобі в декоративних композиціях.

Біля кабінету 302 було зайнято. Я сіла на той самий сірий диван. Сьогодні я була не одна. Кілька пацієнтів у спортивних костюмах повільно ходили коридором під наглядом фізіотерапевтів. Поруч зі мною сиділа жінка з ідеальним пучком на голові. Вона нервово м’яла в руках медичну картку.

— Вернадська, доброго дня. Заходьте, — Максим Олегович з’явився у дверях.

Кабінет зустрів мене стерильною чистотою. Вікно сьогодні було повністю затягнуте туманом, і здавалося, що ми знаходимося в капсулі, підвішеній у небі. Максим Олегович вивчав щось у планшеті.

— Як ніч, Соломіє? Набряк став більшим? — він підвівся і жестом запросив мене до кушетки.

— Тягне, — відповіла я коротко. — І пече всередині.

— Це нормально. Організм починає «бачити» пошкоджену зону. Вчора ми її розбудили. Сьогодні будемо привчати до навантаження. Дем’ян Андрійович надіслав уточнення до вашого плану. Він хоче, щоб ми додали вправи на пропріоцепцію. Це відчуття положення тіла в просторі.

Він почав працювати з моєю ногою. Сьогодні було не так боляче, як вчора, але кожна вправа супроводжувалася моїм тихим стогоном. Максим був зосереджений. Його пальці рухалися швидко, він постійно перевіряв реакцію моїх м’язів.

— Знаєте, Соломіє, — сказав він, не відриваючись від роботи. — Яворський рідко так детально розписує кожен крок для лікаря-виконавця. Зазвичай він дає загальний напрямок. Але вашу історію він знає до дрібниць. Він бачив ваші виступи.

— Краще б він бачив мої знімки, — відрізала я. — Мої виступи — це минуле.

— Він каже, що знімки — це лише малюнок кісток. А виступ — те, на що здатна ваша воля. Для нього це важливіше.