Розділ 4

Листопад у Карпатах — це не про красу. Це про вмирання. Початок місяця приніс із собою важкі, як мокрий свинець, тумани, що заповзали в кожну щілину мого старого будинку. Ранок зустрів мене тишею, яку переривало лише ледь чутне цокання настінного годинника у вітальні.

Я розплющила очі й довго дивилася в стелю. Двадцять два. Мені лише двадцять два роки. У звичайному світі це час для злетів, для нескінченних можливостей, для життя, яке тільки починає набувати смаку. У світі фігурного катання — це вік перспективного спортсмена. А в моєму новому світі... це просто цифра на папері, який констатує мою інвалідність.

Я повільно сіла на ліжку, відчуваючи, як права нога знову «вітається» зі мною звичним ранковим болем. Холод у кімнаті зробив метал усередині кістки ще відчутнішим. Гвинти ніби розширювалися, намагаючись пробити собі шлях назовні.

Мій ранковий ритуал тепер був позбавлений витонченості. Спочатку еластичний бинт, кожен оберт якого я робила з механічною точністю. Потім довгий светр грубої в’язки, що прикривав мої занадто тонкі плечі. На кухні я заварила чай. Міцний і темний, як моя теперішня реальність. Дивилася, як пара піднімається вгору, і думала про те, що сьогодні мій перший день у «Вершині».

Білий реабілітаційний бус приїхав рівно о 8:30. Я бачила його у вікно: стерильно чистий, він виглядав як чужорідне тіло на моєму порісшому мохом подвір’ї. Водій навіть не вийшов. Він просто чекав.

Дорога до клініки зайняла небагато часу, але для мене вона тривала вічність. Кожен поворот серпантину віддавав неприємним тиском у суглобі. Коли ми під’їхали до будівлі, я мимоволі затамувала подих. Клініка «Вершина» була шедевром сучасної архітектури: скло, світле дерево та бетон, що ідеально вписувалися в гірський ландшафт. Вона виглядала дорого, холодно і професійно.

Всередині пахло лавандовим антисептиком та дорогою кавою. На рецепції дівчата в бездоганно білих формах розмовляли про якісь побутові речі.

— Ти чула, що Дем’ян Андрійович затримається в Німеччині ще на тиждень? — прошепотіла одна, поправляючи бейдж.

— Ой, так, кажуть, там якась неймовірна конференція. Без нього тут якось... занадто спокійно, — відповіла інша, хихикнувши.

Я підійшла ближче, спираючись на свою палицю. Мої кроки по глянцевій підлозі звучали надто гучно.

— Соломія Вернадська. У мене запис на дев’яту, — мій голос здався мені чужим у цій стерильній тиші.

Дівчина миттєво змінила вираз обличчя на професійно-співчутливий.

— Так, пані Соломіє. Проходьте в зону очікування біля 302-го кабінету. Вас викличуть.

Я сіла на диван із м’якої сірої шкіри. Поруч зі мною сидів чоловік років сорока в спортивному костюмі. Його коліно було міцно зафіксоване в масивному ортезі.

— Перший раз тут? — раптом запитав він, не відриваючи погляду від журналу.

Я лише коротко кивнула, сподіваючись, що він замовкне. Але він не замовк.

— Я тут уже третій тиждень. Розірвав меніск на лижах. Тут круто, повір. Але головне — потрапити до самого Яворського. Дем’ян Андрійович — бог. Він людей із частин збирає. А ти що? Теж гори?

— Лід, — коротко кинула я, відчуваючи, як усередині все стискається.

— О, невдало на ковзанах покаталася? — чоловік спробував пожартувати, але вийшло ніяково. Я зміряла його поглядом, сповненим люті, що вирувала в мені. Незнайомець ніяково кашлянув.– Я бачив твій погляд. Ти наче хочеш цей диван спопелити. Слухай, не парся. Тут усіх ставлять на ноги. Мене ось уже вчора змушували на дорожці ходити...

— Вернадська, пройдіть у кабінет, — голос медсестри врятував мене від цього небажаного діалогу.

Я підвелася, відчуваючи спиною погляд сусіда, і зайшла в кабінет. Він був просторим, із величезним вікном, за яким листопадовий туман ковтав верхівки смерек. За столом сидів чоловік у окулярах з тонкою оправою. Йому було близько сорока.

— Доброго дня, Соломіє. Я — Максим Олегович. Я буду вашим лікарем на найближчий час, — він приязно всміхнувся, вказуючи на стілець.

— Мені сказали, що моїм випадком мав займатися... Дем’ян Андрійович? — я запитала це не тому, що мені було важливо, а просто щоб зрозуміти структуру.

— Так, Дем’ян Андрійович Яворський — власник нашої клініки та провідний спеціаліст. Саме він вивчав вашу історію хвороби, яку надіслали з лікарні у якій вас оперували. Але наразі він перебуває у важливому відрядженні. Проте не хвилюйтеся, він особисто розробив ваш план реабілітації та надіслав мені всі вказівки. Я лише виконую його протокол.

Він розгорнув на екрані мої знімки. Ті самі. Ті самі гвинти, що пронизували мою таранну кістку.

— Отже, Соломіє. Ситуація непроста. Таранна кістка — це фундамент. У вас був складний багатоосколковий перелом зі зміщенням. Хірурги зробили диво, зібравши це докупи. Але зараз у нас інша проблема — посттравматичний артроз і жорсткий контрактур. Ваша стопа «забула», як рухатися.

Він почав читати висновки Яворського:

— «Пацієнтка 25 років. Високий больовий поріг, але виражена депресивна симптоматика. Фізична реабілітація має поєднуватися з м’якою адаптацією». Дем’ян Андрійович дуже серйозно поставився до вашого випадку. Він написав, що ми маємо повернути вам не просто рух, а віру в те, що нога — це частина вас, а не чужий предмет.