Розділ 3

Музика Патріка Вотсона — «Je Te Laisserai Des Mots» — була єдиним, що тримало мої розрізнені думки в купі. Ці перші аккорди піаніно... вони звучали як краплі води, що падають у порожній крижаний колодязь. Я заплющила очі, притискаючи навушники щільніше до вух. «Я залишу тобі слова...» — співав він, а я думала про те, що мені не залишилося нічого, окрім мовчання.

Потяг зупинився. Звук металевого тертя об рейки прорізав мою свідомість, нагадуючи скрегіт леза об лід у ту саму секунду, коли все скінчилося. Я здригнулася.

Перон маленької станції зустрів мене запахом сирого вугілля та морозної хвої. Повітря було настільки холодним і чистим, що легені заболіли від першого ж подиху. Навколо панував хаос, який здавався мені абсолютно безглуздим: люди штовхалися, вигукували імена, обіймалися. Я бачила жінку в товстій хустці, яка притискала до себе малу дитину, і чоловіка, що тягнув величезний пакунок із сіном. Вони були справжніми. Живими. А я відчувала себе тінню, яку випадково занесло в цей гірський край.

Моя права нога миттєво відгукнулася тупим, ниючим болем, щойно я ступила на замерзлу платформу. Гвинти. Я відчувала їх. Холодний метал усередині мого тіла висмоктував залишки тепла, перетворюючи кожну спробу тримати рівновагу на маленьку особисту трагедію. До місця, яке мало стати моєю могилою або прихистком, було ще дві години дороги.

Я пішла до виходу з вокзалу, волочачи за собою важку валізу. Кожне обертання коліщаток по бруківці відлунювало в моїй голові. Мені потрібні були продукти. І нова сім-карта. Я хотіла розрізати останню нитку, що пов'язувала мене з Марком і тим світом, де я була «золотою дитиною».

Ринок розташовувався поруч. Це було галасливе, брудне й одночасно яскраве місце. Люди в грубих кожухах продавали все: від сушених грибів, що пахли осіннім лісом, до вовняних шкарпеток із химерними візерунками. Я відчувала себе чужою серед цієї життєдайної метушні.

— Пакет «Свобода»? — продавець у маленькому заскленому кіоску глянув на мене з-під кудлатих брів. На його пальцях були персні з дешевого срібла, а на прилавку лежала розкрита газета з кросвордом.

— Будь-який, де є інтернет і новий номер, — я намагалася говорити рівно, але мій голос здригнувся. — І щоб його неможливо було відстежити за старими контактами.

Хлопець пирхнув, виймаючи синю картку.

— Панночко, ви ж не в шпигунському кіно. Реєструвати на паспорт будемо?

— Ні. Готівка. Просто дайте мені пакет і не ставте питань, — я виклала м’яту купюру на прилавок. Мої пальці в тонких шкіряних рукавичках тремтіли.

— Як знаєте. Тримайте. Наступний! — він відвернувся, втративши до мене будь-який інтерес.

Я купила хліб, домашній, із хрусткою скоринкою,  пляшку молока, пачку чаю та трохи сиру. Кожен рух давався мені з зусиллям. Люди навколо штовхали мене ліктями, хтось зачепив мою хвору ногу, і я ледь не скрикнула, прикусивши губу до крові. Світ був занадто тісним, занадто гучним.

Я вже збиралася йти до стоянки таксі, коли мій погляд зупинився на маленькій розкладці антикваріату. Там, серед іржавих прасок і старих монет, лежала вона.

Маленька кришталева балерина. Вона була не ідеальною: на одній руці ледь помітний скол, а підставка трохи потемніла від часу. Але те, як вона ловила промені блідого зимового сонця... Це було занадто схоже на мене. Така ж крихка, така ж непотрібна в цьому грубому світі.

Я простягнула руку, відчуваючи дивне, майже хворобливе бажання торкнутися її скла.

— Скільки... — почала я, але мій голос перекрив інший.

— Я забираю це. І ось цей мідний світильник теж.

Я різко підняла голову. Поруч зі мною стояв чоловік. Він був настільки високим, що мені довелося закинути голову, аби побачити його обличчя. Світле волосся вибивалося з-під простої чорної шапки, а погляд... Очі в нього були кольору замерзлого озера. Холодні, різкі, абсолютно байдужі. На ньому була важка темно-зелена куртка, що пахла холодом і чимось технічним, наче мастилом чи бензином.

Він просто поклав свою велику долоню на балерину, накриваючи її, ніби забирав мою власність.

— Вибачте, але я перша її побачила, — прошепотіла я, відчуваючи, як злість піднімається з глибини мого втомленого тіла.

Він навіть не глянув на мене спочатку. Просто витягнув гаманець. Його рухи були впевненими, владними. Так рухаються люди, які ніколи не чули слова «ні».

— У мене немає часу на дискусії, дівчино, — кинув він, навіть не дивлячись у мій бік. — Старий, тримай гроші.

— Це нечесно! — я зробила крок вперед, забувши про біль, і нога знову вибухнула вогнем. Я похитнулася, вхопившись за край дерев’яного прилавка. — Я... мені вона потрібна.

Він нарешті повернув голову. Його погляд пройшовся по мені — від насунутої шапки до моєї правої ноги, яку я тепер неприродно виставляла вбік. У його очах не було співчуття. Тільки роздратування.

— Життя взагалі річ нечесна, — відрізав він. Його голос був низьким, як гуркіт далекого грому. — Іноді треба бути швидшою, якщо чогось хочеш. Діду, решти не треба.

Він просто забрав її. Забрав мою балерину, мій останній шанс на красу цього дня, і розвернувся, щоб піти до великого чорного позашляховика, що стояв неподалік.

Я стояла там, посеред брудної площі, і відчувала, як перша гаряча сльоза котиться по щоці. Це було так принизливо. Так по-дитячому боляче. Я хотіла крикнути йому щось услід, образити його так само сильно, як він образив мене своєю байдужістю, але в мене просто не було сил. Я була розбита.