Розділ 2

Пʼять тижнів в лікарні навчили мене однієї речі: тиша буває гучнішою за крик. Вона заповнювала кожен куток моєї одномісної палати, де стіни були пофарбовані в блідо-сірий, майже неживий, колір

Я сиділа на ліжку, обкладена подушками, і дивилася на свою праву ногу. Вона здавалася мені чужорідним об’єктом, замотаним у важкий білий кокон гіпсу, який сьогодні мали зняти. Гвинти всередині кісток іноді відгукувалися дивним металевим холодом, ніби моє тіло тепер частково належало інструментам, а не мені. На тумбочці стояв скляний стакан із водою та недоїдений йогурт. Поруч лежав мій смартфон, екран якого я не вмикала вже три дні. Я знала, що там: сотні сповіщень, статті з заголовками «Кінець епохи Вернадської» та відео мого падіння, розібране на кадри з коментарями «експертів».

Двері тихо відчинилися. В палату зайшла Олена Петрівна. На ній був її незмінний бежевий тренч, але плечі здавалися не такими прямими, як зазвичай. В руках вона тримала теку з документами та пакет із соковитими червоними яблуками.

— Соломіє, ти знову нічого не їла? — вона зітхнула, ставлячи пакет на стіл.

— Немає сенсу, Олено Петрівно, — я навіть не повернула голови. — М’язи все одно атрофуються. Навіщо годувати те, що більше не буде працювати?

Тренерка підсунула стілець ближче і сіла, уважно дивлячись мені в очі. У палаті пахло антисептиком і її парфумами з нотками гіркого полину.

— Прийшли результати останніх аналізів і висновок комісії. У нас є пропозиція з Австрії. Інсбрук. Найкраща клініка, спеціалізована реабілітація для олімпійців. Вони готові взяти тебе вже наступного тижня.

Я гірко всміхнулася, відчуваючи, як горло стискає знайомий спазм.

— Навіщо? Щоб вони навчили мене красиво шкутильгати? Олено Петрівно, ви чули лікаря. Стрибків не буде. А без них… я просто тінь на льоду. Я не поїду в Австрію. Там всюди катки, там всюди спортсмени. Я не хочу, щоб на мене дивилися з жалістю.

— Солю, ти не можеш просто здатися, — її голос став твердішим.

— Можу. Я вже здалася. Марк… Гордієнко вже тренується з іншою. Я бачила в новинах, поки не вимкнула телефон. Вони виглядають «перспективно». Тож навіщо мені ця реабілітація? Щоб повернутися в порожню квартиру і чекати на пенсію в двадцять два?

Олена Петрівна мовчала кілька хвилин, лише її пальці нервово перебирали край теки. Потім вона підвелася, підійшла до вікна і розсунула важкі жалюзі. У палату ввірвалося холодне світло зимового ранку.

— Добре. Австрії не буде. Ти права, там тобі не дадуть спокою. Але є інший варіант.

Я нарешті подивилася на неї.

— Мій знайомий лікар відкрив приватний центр у Карпатах. Це далеко від великих міст. Гори, ліс і повна анонімність. Ти — спортсменка збірної, тож держава бере всі витрати на твою реабілітацію на себе і тобі не потрібно хвилюватись за кошти. Там чудові реабілітологи, які працюють не на результат для медалей, а на якість життя. Я пропоную тобі поїхати туди. Не як «зірці фігурного катання Вернадській», а як приватній особі. Можеш зняти невеликий будиночок біля озера, жити там, проходити процедури. Там ніхто не знає, хто ти. Там зима справжня, Соломіє. Не та, що на штучному льоду під софітами, а справжня, тиха. 

Слова «ніхто не знає, хто ти» зачепили якусь тонку струну в моїй душі. Втекти. Просто зникнути. Не бути об’єктом обговорень.

— Там справді немає журналістів? — прошепотіла я.

— Лише сосни і сніг, — м’яко відповіла вона. — Подумай. Це твій шанс перестати бути «пораненою пташкою» під мікроскопом. А коли ти будеш готова… я завжди буду чекати на тебе, Солю.

Я відвернулася до вікна, де сіре небо здавалося важким, наче мокра вовна. Ідея з Карпатами була привабливою саме своєю безликістю. Там я не буду «тією самою Соломією», я буду просто дівчиною з поламаною ногою.

— Я поїду, — сказала я після довгої паузи, не обертаючись. Мій голос звучав сухо, ніби хрускіт старого льоду. — Але за однієї умови.

Олена Петрівна завмерла. Я відчувала її уважний, вичікувальний погляд на своїй спині.

— Яка умова, Солю?

Я нарешті повернулася до неї. Мої пальці до болю стиснули край лікарняної ковдри.

— Я зникаю. Повністю. Я міняю номер, видаляю всі акаунти. Я не хочу, щоб мене знайшли. Ніхто. Ні федерація, ні «друзі», ні журналісти. Особливо Марк. Для всіх Соломія Вернадська має перетворитися на міф.

— А я? — тихо запитала вона, і в її голосі вперше пробриніла нотка тривоги. Вона боялася втратити мене так само, як я боялася втратити себе.

Я затримала подих. Гіркий клубок у горлі заважав дихати, але я змусила себе вимовити це:

— Ви — єдина, з ким я залишу зв’язок. Тільки ви будете знати, де я.

Вона кивнула. Без слів. Як завжди, вона розуміла мене без зайвих пояснень. Її мовчання було дорожчим за будь-які обіцянки.

****

День виписки настав швидше, ніж я була до цього готова. Олена Петрівна допомогла мені одягнутися. Замість звичних обтислих легінсів та спортивних курток, я обрала величезний худі кольору графіту з глибоким каптуром та широкі штани, що приховували мою »титанову» ногу. Я хотіла стати невидимою. Кожен мій рух на милицях супроводжувався болем, але ще більше боліло усвідомлення власної безпорадності.