Розділ 1

Холод льодової арени завжди здавався мені особливим. Він не просто охолоджував шкіру, а вимагав покори. За декілька годин до офіційного виходу на фінал чемпіонату, зал був майже порожнім, якщо не рахувати технічного персоналу та нашої тренерки, що застигла біля бортику, схожа на нерухому статую тривоги.

Я затягнула шнурівку на правому ковзані, відчуваючи, як пальці ледь тремтять. Мої тренувальні легінси з мікрофібри щільно облягали ноги, а тонка спортивна куртка з високим коміром допомагала втримати рештки тепла. Марк стояв поруч, розминаючи кисті. На ньому був чорний тренувальний костюм, який робив його ще масивнішим, ще брутальнішим на фоні моєї тендітної фігури. Його обличчя було маскою зосередженості, але я бачила, як сіпається жилка на його скроні.

— Соломіє, якщо ти знову завалиш вихід із підкрутки, як учора на ранковій, ми пролетимо повз п’єдестал, — його голос пролунав сухо, наче хрускіт сухої гілки.

— Я просто трохи не встигаю за темпом у тій частині, Марку. Музика Біллі Айліш дуже підступна, вона тягнеться, і я втрачаю вісь, — я спробувала подивитися йому в очі, але він уже відвернувся, виходячи на лід.

— Мені байдуже на темп. Просто зроби свою роботу.

Ми виїхали на середину. Поверхня льоду після нещодавньої заливки була ідеальною, як дзеркало, в якому я бачила наше розмите відображення. Олена Петрівна кивнула звукооператору, і перші акорди «No Time To Die» розірвали тишу порожньої зали. І почали. Ковзання було синхронним, леза співали унісоном. Я відчувала силу Марка, коли ми заходили на паралельний потрійний. Поштовх, політ, приземлення, усе ідеально. Але напруга в повітрі нікуди не зникала. Вона накопичувалася, як статична електрика.

Настав час для нашого найскладнішого елемента — четвертного викиду. Швидкість була граничною. Я відчула, як Марк перехопив мене за талію, готуючи до кидка.

— Пішла! — скомандував він.

Політ був високим, але в мить приземлення лід під лівим ковзаном ніби зник. Я не втримала ребро, і замість красивого виїзду в ластівку, моє коліно боляче врізалося в лід. Я проїхала кілька метрів, перш ніж зупинитися.

Музика продовжувала грати, але для нас вона завмерла.

— Чорт забирай! — крик Марка відлунив від порожніх трибун. Він під'їхав до мене на такій швидкості, що крижана крихта з-під його ковзанів обсипала моє обличчя. — Ти що, знущаєшся? Це фінал! Ти збираєшся валятися там, як мішок, коли на нас дивитиметься весь світ?

Я спробувала піднятися, обпираючись на руки. Долоні пекли від контакту з льодом.

— Я… я зачепилася зубцем, Марку. Це просто випадковість.

— Випадковість — це твоє перебування в парі зі мною! — він замахнувся рукою, різко і люто, ніби справді хотів ударити мене. Я мимоволі заплющила очі і втягнула голову в плечі, очікуючи удару.

— Марку! Припини негайно! — голос Олени Петрівни розрізав простір. Вона вже була на льоду, стрімко під’їжджаючи до нас. — Ти що собі дозволяєш? Ти партнер чи кат?

Марк важко дихав, його кулак, занесений над моєю головою, повільно опустився. Його очі були налиті кров'ю від гніву.

— Вона нас топить, Олено Петрівно. Ви ж бачите. Вона не тягне цей рівень.

— Ти тиснеш на неї так, що в неї ноги дерев’яніють, — тренерка підійшла до мене і допомогла встати, турботливо обтрушуючи сніг з моїх колін. — Соломіє, ти як?

— Все добре, — прошепотіла я, хоча всередині все тремтіло. Я бачила в очах Марка не турботу, а розрахунок. Для нього я була лише інструментом для досягнення цілі.

Олена Петрівна суворо подивилася на Марка:

— П'ять хвилин перерви. Марку — в роздягальню, охолонь. Соломіє — до бортику, випий води. Якщо я ще раз побачу таку істерику, ви зніметеся зі змагань прямо зараз.

Марк різко розвернувся і поїхав геть, не озираючись. Я бачила, як напружені його плечі.

Через десять хвилин, коли я сиділа на лавці, намагаючись вгамувати серцебиття, він підійшов. Його погляд змінився — тепер він був м’яким, майже благальним. Він опустився на одне коліно перед моїми ногами, прямо на гумове покриття підлоги.

— Солю… пробач мені, — він поклав свої гарячі долоні на мої коліна. — Я такий дурень. Я просто… я так сильно хочу цього золота для нас. Коли я бачу, що щось іде не так, я втрачаю контроль. Це від страху, розумієш? Від страху втратити нашу мрію.

Він підвівся, нахилився до мене і ніжно заправив моє руде пасмо за вухо. Його пальці були холодними, але подих гарячим.

— Ти ж знаєш, яка ти для мене важлива. Ти — мій діамант. Я просто емоційний. Цей тиск… він ламає мене. Пробач мені за той жест, я б ніколи тебе не вдарив. Ніколи.

Він нахилився і поцілував мене. Це був не той поцілунок, якого я прагнула,  у ньому відчувався присмак власності, а не любові. Але я хотіла вірити. Мені було необхідно вірити, щоб не зламатися остаточно.

— Ми вийдемо і розірвемо цей зал, — прошепотів він мені в губи. — Ти і я. Назавжди.

Я кивнула, намагаючись посміхнутися.

— Назавжди.

— Йдемо, — він простягнув мені руку, допомагаючи підвестися. — Пора вдягати костюми. На нас чекає весь світ.

Ми йшли коридором до роздягалень. Я дивилася на його спину і відчувала, як у душі з'являється перша, ледь помітна тріщина. Така ж, як на кризі після невдалого стрибка. 

****

Запах залаштунків завжди однаковий: суміш лаку для волосся, сильної розтирки для м’язів, що пече ніздрі, та ледь вловимого металевого аромату холоду, який пробивається крізь щілини виходу на арену. Цей холод не лякав — він тверезив, вимиваючи з думок усе зайве.

За кілька хвилин я вже стояла біля бортику, міцно стиснувши пальці в кулаки. Мої рукавички були настільки тонкими, що я відчувала кожен зазубрений край манікюру крізь тканину. Моє серце не просто билося, воно калатало об ребра, як загнаний звір у клітці, що нарешті побачив відчинені дверцята. Я заплющила очі, намагаючись синхронізувати дихання з ритмом майбутньої музики, і відчула, як простір навколо наповнюється гулом натовпу.