Розповідь

Коли я повернувся додому – першим, що хотів зробити – це знайти її. Знайти ту, яка подарувала мені шанс на краще життя. Ту, яка вірила в мене та в те, що я повернуся. І навіть неважливо звідки я повернувся. Те яскраве світло, яке пробилося прямісінько в моє серце, коли вона вперше до мене торкнулася, примусило мене повернутись. Воно мене надихало, підстрікало рухатися далі, йти, боротися, вірити, любити не тільки її, але й власне життя настільки, щоб знову опинитися тут.

Від думок відволік жалісливий лай малого собаки.

- Звідки ти взявся, друже? Невже загубився? – говорю до чотирилапого друга та сідаю навпочіпки, щоб запустити долоню у його пухнасте хутро.

Пес нетерпляче підстрибує, немов тільки й чекав на ту незначну ласку.

- Може ти голодний? Але я нічого не маю із собою, друже. Пробач. – продовжую гладити собаку по спині, чухаю її за вухом, тільки б знов змиритися з тим спокоєм та тишею.

Невже у моєму місті завжди було так тихо? Та ні: як завжди повно машин, людей, натовпи, снуючі туди-сюди. Начебто так все і було до мого від’їзду, та все одно не так. Якісь незвично тихі діти, сірі, втомлені обличчя, хоч на них зараз здебільшого виражений якийсь дивний спокій… Спокій… таке дивне слово… Неначе знаєш його значення лише уявно, та все ніяк не можеш вловити істинної суті.

- О, господи! – позаду себе чую несамовитий крик жінки.

Розвертаю голову в її бік, на мить забуваючи про пса, і бачу як ледь знайома жінка біжить мені назустріч, спотикається.

- Не вірю, господи! Не вірю! – уся в сльозах продовжує кричати. Я й сам не вірю.

Впізнав її, але трохи здивований, що сусідка з нижнього поверху так мене вітає.

- Ти живий!

Хоча ні – не здивований. Вона вже третя, хто вітає мене вдома, неначе я божество, а не людина. Але ж, я дійсно вдома – і ці люди довели мені, що я все ще має той теплий та гостинний дім.

- Так. Живий. – смакую останнє слово на язиці.

Воно має зараз значно більшу вагу, ніж будь-коли.

- Ми всі на тебе чекали! Переживали.

І знов дивина! Я майже її не знаю, як і вона мене, але каже, що переживала, а я їй вірю. Та що ж я такого зробив для неї?

Жінка вся заплакана, відсторонюється від мене та дивиться прямо в очі. Наче прочитавши мої думки, відповідає:

- Завдяки тобі і таким як ти я спала у власному ліжку, а мій дворічний син зараз у безпеці.

- Але ж я нічого не зробив. – кажу вголос.

- Не зробив? Ти подарував нам надію, віру у майбутнє, спокійний сон! Ніколи більше такого не кажи, чоловіче! Навіки ми – твої боржники.

Вона кидає на мене ще один вдячний погляд та йде. Хвостатий знов відволікає мене від думок лаєм.

- Тобі нема куди йти? – питаю. – Пошукаєш зі мною її?

Новий друг виляє хвостом та нетерпляче підстрибує. І ми йдемо. Я не знаю куди, бо не знаю де вона живе. Наша випадкова зустріч перед моїм від’їздом не дала можливості дізнатись про дівчину більше, а взятий у неї номер розірвало разом із моїм жилетом та курткою (добре хоч не зі мною самим). То куди мені йти?

- Ну і ну-у!

Що знов знайомі? Але ж – ні. Цього чоловіка я б краще не бачив. Мені все рівно як складеться його життя. Живий – та й нехай живе собі. Мені його спосіб жити не подобається та не хочу знатися з ним. Коли я поїхав – він лишився, ховався, втікав. Та від кого ж ти біг та куди? Цю відповідь я знаю – біг до пляшки, а тікав від страху. Намагаюсь відшукати якісь почуття всередині себе і зрозуміти чи засуджую таких як він. Ні – не засуджую. Мені теж було страшно. Так страшно як ніколи. Настільки, що я вперше відчув себе переляканою дитиною, яка стоїть однісінька вночі посеред дороги, а навколо немає нікого щоб її заспокоїти. Та ми самі відповідаємо за себе, і допомогу треба шукати саме там – у собі.

Я боявся. Я не хотів їхати. Я навіть плакав та ледь не зірвався як цей утікач, шукаючи дна в пляшці. Але потім побачив ті її світлі очі, а в них – той самий страх, немов грозові хмари затьмарили синє небо. А хто ж мав заспокоїти її – таку тендітну і маленьку, кохану? Відповідь знайшлась сама – тверда і рішуча… такий, як я. Я!

А ще ви колись бачили такі щирі дитячі очі, які хвилю назад мали безневинний, грайливий погляд, а в наступну мить – в них вже несамовитий жах та така не дитяча мудрість і розуміння?! От чого б я не винес знову – такого погляду. Я бачив різні: зі згасаючими іскрами надії, зневірені, втомлені, перелякані… але ж, врятуй мене, Господи, від тих дитяче – не дитячих! Тільки б не відчувати знов той біль… здається, якась частина душі все-таки згинула в тих поглядах та залишилась лежати в сирій землі разом із пробудженою люттю…

Де поділась та лють? Такий трохи дратуючий спокій усюди, але й якийсь не такий як зазвичай…

Йду далі, а новий друг біжить поряд. Старого знайомого пияку ігнорую.

- Зазнався.

- Ні. – відповідаю.

Хай живе собі як хоче. Не гніваюсь, не засуджую. Алей не співчуваю. Нічого не відчуваю. Знайти б лише її – кохану, яка подарувала світло.

Той пияка йде слідом. Усмішка, збитий крок, крива постать.