28

Тіні минулого, здається, залишили цей світ. Але Лілія і Рафаель відчували, що мир ще не став таким, яким він має бути. В їхніх серцях зріло усвідомлення: перемога над темрявою була лише початком нового етапу. І хоч на поверхні все виглядало спокійно, вони знали, що темні сили десь все ще існують, чекаючи моменту для свого відродження.

Вони вирушили в подорож по світу, шукаючи підозрілі місця, де могли ховатися залишки тієї жахливої сили, що намагалася поглинути все навколо. З кожним новим містом, з кожним новим селищем, де вони зупинялися, Лілія відчувала, що це було лише відображенням того, як глибоко коріння темряви проникли в землю.

Один день вони опинилися на окраїні великого міста, яке було оточене лісами. Повітря тут було здавалося важким, і земля не дихала так, як у тих місцях, де вже панував спокій. Лілія відчула це, і її інтуїція підказувала, що щось не так. Рафаель відчував те ж саме. Він часто дивився в далечінь, ніби очікуючи чогось, що ось-ось повинно було статися.

— Тут щось є, — сказала Лілія, нахиливши голову вбік, мов би вивчаючи повітря.

— Так, я теж це відчуваю, — підтвердив Рафаель, його голос був напружений, як струна, готова до бою.

Невдовзі вони дізналися про легенди цього міста. Древні історії говорили про загублене місто в лісах, яке багато років тому було поглинуте тінями. Люди вірили, що ті, хто вступав до цього лісу, ставали частиною його темряви і більше не поверталися.

Лілія знала, що це не просто міф. В її серці зростала впевненість: щось темне і потужне приховувалося в цьому лісі.

— Ми повинні дослідити це місце, — сказала вона, поглядаючи на Рафаеля. — Це може бути те, що ми шукаємо.

Рафаель не заперечував. Він був готовий до будь-якого виклику, адже знав: кожен новий шлях, який вони проходили разом, був їхньою перемогою.

Крок за кроком вони входили в ліс. Ліс був густий, дерева тут росли так близько одне до одного, що світло сонця ледве проникало крізь крони. Повітря було холодним і вогким, а земля під ногами здавалась м’якою, як губка.

Лілія стисла руку Рафаеля, відчуваючи, як її серце прискорюється. Вони йшли через ліс, відчуваючи присутність чогось темного, що спостерігало за ними з глибини цього місця.

— Я бачу його, — раптом сказав Рафаель, зупиняючи її. Він показав на темну постать, яка з’явилася перед ними. Це було не просто видіння чи ілюзія. Це була реальна тінь, що ставала все чіткішою.

Це була жінка, чиї очі світилися червоним, а її фігура плавно переміщалася, як тінь, готова поглинути все навколо. Вона стояла перед ними, не рухаючись, але її присутність була настільки потужною, що Лілія відчула, як тіні знову наближаються до неї.

— Ви не повинні бути тут, — сказала тінь, її голос був низьким і звучав як шепіт вітру.

Рафаель встав між Лілією і цією тінню, готовий до захисту, але Лілія відчула в собі сили і, зібравши всю свою рішучість, зробила крок уперед.

— Ми не боїмося тебе, — сказала вона, дивлячись в очі цієї істоти. Її голос був спокійним, але сильним, а очі палахкотіли від внутрішнього вогню.

Тінь злегка посміхнулася, її очі мигнули червоним, і раптом навколо них з'явилося кілька інших фігур — темних постатей, які спостерігали за ними.

— Ти не розумієш, що перед тобою, — сказала одна з постатей, її голос був мовчазним і глухим, немов воно було частиною самого лісу.

Рафаель перехопив погляд Лілії. Вона знала, що тепер їм належить найбільша битва. Тіні, які вони колись знищили, були лише частиною чогось більшого. Вони могли не повернутися до свого спокою, поки не очистять цей світ від усіх темних сил.

— Але ми знищимо тебе, як і всіх інших, — відповіла Лілія, і в її голосі прозвучала рішучість.

Битва почалася.