18

Лілія стояла на порозі темної зали, де панувала тиша, яка наповнювала її відчуттями присутності невидимих поглядів. Вона відчувала, як її серце стискається від страху, але вже не так, як раніше. Вона була готова. Вона більше не тікала від своїх почуттів і сил, які завжди були з нею, але залишалися невідомими.

Рафаель поруч, його присутність зміцнювала її рішучість. Його погляд був твердим, але в ньому також було щось, що він приховував. Лілія знала, що він не просто хранитель тіней, а і частина їхнього світу. Він не міг втекти від того, що було його долею, так само як і вона не могла втекти від своєї.

— Ти готова? — запитав він тихо, голосом, що відлунював у просторі.

Лілія кивнула. Її внутрішній голос не давав їй вибору. Вона не могла більше залишити це на потім, не могла більше боятися того, чого не розуміє. І хоч її душа була переповнена сумнівами, вона відчула, як вона стала частиною чогось великого. Її сила, її сила впливу на тіні — це було більше, ніж просто здібність. Це був її шлях.

— Я готова, — сказала вона, і її голос прозвучав твердо.

Вони перетнули поріг, і перед ними розгорнулася картина, яка змусила Лілію здригнутися. Зал була наповнена полум’ям, що не горіло, але світило мертвим сяйвом. У кожному куточку чітко вимальовувались постаті, які залишали відбитки в повітрі, не зовсім матеріальні, але й не зовсім безтілесні. Тіні — це були вони. Ті самі тіні, що переслідували її всі ці роки. Тепер вони стояли в її очах, немов живі.

Рафаель витягнув руку, і Лілія відчула, як темрява відступає від нього, неначе якась непереможна сила, яка викликає повагу. Тіні відсахнулися, але не зовсім. Вони почали обертатися навколо, їхні очі сяяли зловісним світлом.

— Ти не можеш їх перемогти, Ліліє, — почулося знову, і це був не голос Рафаеля. Це був голос, який був знайомим, але від нього ставало холодно до кісток. Це був голос, який звучав із тіней. — Ти така, як і ми. Ми хочемо забрати те, що твоє.

Лілія відчула, як темрява поглинає її думки, як її сила стикається з чимось потужним, що надходить з глибини цих душ. Її душа була в розгубленості, але, незважаючи на це, вона відчула, що має відповісти.

— Я не така, як ви, — сказала вона, її голос звучав рішуче. — Я маю право бути живою.

Тіні, почувши її слова, почали рухатися швидше, ніби вимагаючи, щоб вона зрозуміла — їй неможливо втекти від їхнього тяжіння. Вона відчувала, як темрява обвиває її все сильніше, наче гарячі ланцюги, що вбирають у себе весь її світ.

Рафаель різко кинувся вперед, його аура розрізала темряву, і кілька тіней відсахнулися, але це лише на мить. Він обернувся до Лілії, і його очі наповнилися твердою рішучістю.

— Ти повинна контролювати це, Ліліє, — сказав він. — Тільки так ми зможемо пройти цей шлях і перемогти.

Лілія дивилася на нього і розуміла, що її сила — це не тільки дар, але й прокляття. Вона могла контролювати тіні, але як часто вони перехитрували її, змушуючи відчувати, що її контроль — це лише ілюзія.

Вона зібрала всю свою волю в кулак, закрила очі й уявила, як світло розсікає темряву. Вона зосередилася на своїх відчуттях і на силі, що її наповнювала. І знову почувся цей внутрішній голос, але тепер він не звучав так жахливо. Вона встала прямо, вирішивши, що вона — це не тільки її сила, але й її вибір.

— Я не віддам вам себе, — прошепотіла вона.

І в той момент тіні почали відступати. Не повністю, але вони здалися. Вона відчула, як їхній гніт падає, і все стало спокійнішим.

Рафаель підійшов до неї, поклавши руку їй на плече.

— Ти перемогла частину, але ще не все, — сказав він тихо. — Це лише перший крок.

Лілія вдихнула, розуміючи, що її боротьба тільки почалася. Але цього разу вона не була сама. Тіні минулого тепер не мали такої сили, і вона знала, що йдемо далі — разом.