17

Темрява ночі огортала їх, і Лілія відчувала, як її серце стискається від важливості моменту. Все в цьому світі, здавалося, замерло, і тільки її дихання та шурхіт кроків звучали у вухах. Вони йшли по коридорах старого замку, що був їхнім прихистком, але ці стіни приховували більше, ніж здавалось на перший погляд.

Рафаель, завжди спокійний і стриманий, цього разу виглядав іншою людиною. Його аура була важкою, він ніби зібрав усю свою внутрішню силу, готовий до чогось незворотного. Лілія здогадувалася, що ці події приведуть до чогось більшого, ніж просто боротьба з тінями. Це було більше — боротьба за їхні душі, за право залишити цей світ таким, яким він був.

— Чому ти так змінюєшся? — запитала Лілія, намагаючись зрозуміти, що відбувається в його душі. — Ти раніше не був таким.

Рафаель зупинився і обернувся до неї, в його очах відблискували спалахи внутрішнього болю. Він відчував, що крокує по тонкому лезу, що кожен його рух може призвести до катастрофи.

— Це не я змінився, Ліліє, — тихо промовив він. — Це ти. Ти стала іншою, і я бачу, як тебе поглинає тінь. Це не просто твоя сила, це щось більше. Ти наближаєшся до межі, за якою може бути вже не повернення.

Її серце пропустило кілька ударів. Ці слова були не тільки про її здібності, але й про її душу. Чи була вона готова до того, щоб перейти цю межу? Чи могла вона залишити свою людяність позаду? Лілія пригадала всі свої страхи, які переслідували її з моменту, коли вона дізналася правду про себе. І тепер ці страхи ставали реальністю.

— Я не хочу ставати тінню, — сказала вона, затискаючи кулаки. — Я хочу контролювати це, але не дати цьому зруйнувати мене.

Рафаель підняв руку і ніжно торкнувся її плеча. Його дотик був спокійним, але в ньому відчувалася глибока турбота.

— Ти не одна в цьому. Я поруч, і я буду тебе підтримувати, але тобі потрібно прийняти своє внутрішнє світло та темряву. Інакше ти будеш губитися між ними, Ліліє. Між світлом і тінями.

Вона дивилася на нього, намагаючись зрозуміти ці слова, але в них було так багато правди, що її серце почало битися важче. Він був правий — якщо вона не навчиться приймати свою сутність, то вона просто розпадеться на частини, на якій би стороні не стояла.

Несподівано, в тиші нічного замку, вона почула знайомий звук — слабкий, але чіткий. Це було дзвінке дзеленчання, немов метал б'ється один в одного. В її серці відразу прокинувся страх.

— Що це? — прошепотіла Лілія, оглядаючись навколо.

Рафаель зібрався, його тіло стало напруженим.

— Це те, що ми шукали, — відповів він. — І те, чого я боявся. Тіні почали діяти. Вони йдуть за тобою.

Вона відчула, як темрява немов почала наближатися, як це незбагненне відчуття поглинає її. Тіні, які раніше були лише невидимими образами в її снах, тепер стали реальними. І вони не просто її переслідували. Вони хотіли її — її силу, її душу.

Рафаель, відчуваючи, як її серце прискорюється, поклав руку на її спину і глибоко вдихнув.

— Нам треба пройти цей шлях, Ліліє. Ми повинні перемогти ці тіні разом, або залишитися з ними назавжди.

Лілія закрила очі, намагаючись зібрати свої думки. Всі ці місяці вона намагалася контролювати свою силу, але тепер вона зрозуміла, що вона не просто людина з здібностями. Вона була частиною цього світу, цього перехрестя між світлом і тінями. І тільки від неї залежало, який шлях вона обере.

Вона обернулася до Рафаеля, і в її погляді з’явилася рішучість.

— Ти правий. Я більше не можу тікати від себе. Я зроблю це, навіть якщо це означатиме втрату всього.

Рафаель посміхнувся, але в його очах також було відчуття невідомості, яке не залишало їх обох.

— Тоді давай. Пора йти, Ліліє.

Вони рушили вперед, крокуючи у темряву, готові зустріти свою долю — разом. Тіні вже були близько, але вони були готові їх перемогти. І навіть якщо це буде остання битва, Лілія знала одне: вона не буде одна.