10

Глава 10: Тіні минулого

Лілія стояла на краю лісу, де тіні вже не були тільки спогляданнями, а стали її невід'ємною частиною. Вони оточували її, рухалися навколо, інколи зникали, а інколи ставали чіткими й твердими, ніби мали власний характер. Вона ще не звикла до цього. Ще не навчилася відрізняти, де закінчується вона і де починаються тіні.

Рафаель був поруч, мовчки спостерігаючи за її рухами. Він не намагався нічого пояснити, тільки спокійно чекав, коли вона зробить наступний крок. І Лілія знала, що він був правий. Цей шлях — її шлях. Вона повинна була пройти його сама, відчути кожен момент, кожну тінь.

— Як я дізнаюсь, чи я готова? — запитала Лілія, не повертаючись до нього. Її голос звучав м’яко, але в ньому відчувався сумнів.

Рафаель підійшов ближче і поклав руку їй на плече.

— Ти не дізнаєшся цього, поки не станеш частиною того, що маєш зробити. Тіні не можна виміряти, їх не можна зрозуміти, як звичайний об’єкт. Це відчуття, що потрібно зрозуміти лише серцем, а не розумом.

Лілія кивнула, але внутрішньо не могла позбутися тривоги. Вона завжди прагнула до розуміння, завжди хотіла знати більше. Але тепер усе було іншим. Тіні не можна було пояснити.

— Але як я маю бути певною, що я на правильному шляху? — спитала вона, повертаючись до нього. Її очі були сповнені страху і бажання. — Що якщо я зроблю помилку?

Рафаель подивився на неї, і в його очах було щось більше, ніж просто спокій.

— Помилки є частиною твоєї історії, Ліліє. Ми всі їх робимо. Але найголовніше — це те, як ти їх виправляєш. Тіні... вони не про те, щоб бути бездоганними. Вони про те, щоб жити, як ти є. Справжні, а не ідеальні.

Лілія замислилася. Вона відчула, як важливе кожне слово, кожна інтонація, що звучала від нього. Тіні завжди були для неї чимось непевним, чимось, від чого потрібно було боятися. Але зараз все почало змінюватися. Вона почала розуміти їхній справжній сенс.

— Я готова. Я хочу зрозуміти їх, — сказала Лілія з рішучістю, що з’явилася в її голосі. Вона дивилася на Рафаеля, бачачи в його очах не лише мудрість, а й підтримку.

Він кивнув і, не кажучи ані слова, повів її глибше в ліс. Кожен крок Лілії був важким і водночас легким. Вона ніби ставала частиною цієї темряви, у яку вона занурювалася.

Вони дійшли до галявини, де світло ледь пробивалося через верхівки дерев. Тут було темно, але в цій темряві було щось заспокійливе, ніби сама природа обіймала її.

— Залишайся тут, — сказав Рафаель, зупиняючись. — Тепер ти сама маєш зрозуміти, чому це місце важливе. Знайди свою тінь.

Лілія стояла на місці, вдивляючись в темряву. Її тіло вже відчувало тіні, але вона не знала, що означає “знайти свою тінь”. Вона почала поступово рухати руками в повітрі, намагаючись відчути це магічне відчуття, яке було схоже на танець, про який говорив Рафаель.

Її очі звужувалися, коли вона відчула, як одна з тіней почала зливатися з її рукою. Це було як відбиток її душі — вона бачила її форму, її рухи, і ця тінь була як частина її самого. Лілія зрозуміла, що це і є її тінь, її справжня сутність.

Тіні почали рухатися разом з нею, відповідаючи на кожен її рух. Вона більше не боялася. Вона була одна з ними.

— Це твоя сила, — прошепотів Рафаель ззаду, спостерігаючи за нею. — Ти тепер можеш діяти. Не бійся своїх сил, Ліліє. Це твоя справжня природа. Ти маєш силу змінювати цей світ.

Лілія поглянула на нього і знову подивилася на свою тінь. Тепер вона була частиною цього світу, і цей світ відповідав їй. Вона не була більше просто дівчиною, що йшла через ліс у пошуках відповіді. Вона була тією, хто мав дати відповідь.

Рафаель стояв мовчки, спостерігаючи за нею, розуміючи, що її шлях тільки починається.