6

Глава 6: Глибше в темряву

Лілія не могла позбутися відчуття, що кожен крок, кожне рухоме дерево і навіть тіні навколо не просто існували в цьому лісі, вони спостерігали за нею. Від того, що раніше здавалося просто лісом, тепер все виглядало значно більш загрозливо. Лише кілька хвилин тому вона відчула, як її серце почало битися швидше, коли темрява почала поступово поглинати навколишній світ.

Рафаель йшов попереду, злегка віддаляючись, але його присутність була відчутною, наче він був її світлом у цій безмежній тіні. Лілія намагалася не відставати, хоча її розум переповнювали запитання.

— Чому я повинна йти далі? — запитала вона, не в силах стримати здивування. — Що я знайду в цьому лісі?

Рафаель повернувся до неї, і його погляд був настільки холодним, наскільки це дозволяла навколишня темрява. Його очі, які здавалися майже прозорими в тіні, фіксували її погляд з такою силою, що Лілія на мить затрималася, відчувши, як її серце застигло на кілька секунд.

— Ліліє, — його голос був спокійним, але в ньому звучала стримана сила, як у вітрі, що несе з собою бурю. — Все, що ти шукаєш, уже тут. Це не про те, що ти знайдеш у лісі, а про те, що ти знайдеш у собі. Ти вже наближаєшся до цього. До розуміння того, хто ти насправді.

Лілія не могла точно сказати, що це означало, але щось у його словах давало їй надію. Вона почала розуміти, що це був не просто пошук, не просто подорож у темряву — це була можливість для неї знайти себе, розгадати ту загадку, що давно чекала на розв'язок.

Вона зробила крок вперед, притискаючи до себе всі свої сумніви і страхи, хоча і не могла позбутися відчуття, що щось важливе залишалося позаду.

Раптом їхнє шепотіння затихло, і Лілія зупинилася, відчувши присутність чогось іншого. Темрява навколо ставала густішою, і, здається, ліс дійсно «жив» і «слухав» їх розмову. Лілія знову озирнулася, але нічого не побачила.

— Це ще один з твоїх тестів? — запитала вона, намагаючись зберегти спокій.

Рафаель не відповів одразу. Він підняв руку і жестом вказав їй подивитися вгору.

Крізь гілки дерев проступала слабка світла лінія, яка схожа на тонкий світлячковий струмок. Лілія не могла точно сказати, що це було, але воно надавало лісу таємничого вигляду. Це було як відображення зорі, яка світилася на самому кінці світу, що майже здається недосяжним.

— Ти побачиш все, коли будеш готова, — сказав Рафаель, стоячи поруч з нею. Його слова були спокійні, але в них було щось важливе, від чого Лілія відчула, як її серце знову затріпотіло від тривоги.

Лілія подивилася в небо. Світло було нестерпно близьким, наче вона могла дотягнутися до нього, але невидимий бар’єр відділяв її від цього світла.

— Що це? — запитала вона, намагаючись не виглядати надто переляканою.

Рафаель мовчав деякий час, просто дивлячись на світло. Лише через кілька секунд він відповів, його голос став м'якшим, але все одно серйозним:

— Це дзеркало. Відображення того, ким ти була, і того, ким ти можеш стати. Якщо ти готова пройти через це світло, ти зрозумієш свою справжню сутність. Але не поспішай. Тільки коли будеш готова, ти зможеш побачити себе у ньому.

Лілія здригнулася, зрозумівши, що це випробування, це світло не дається так просто. Це не просто про подорож у ліс, це шлях, який приведе її до розуміння власної суті.

— Що станеться, якщо я не буду готова? — запитала вона, її голос був тихим, майже не чути.

Рафаель повернувся до неї, і його погляд став ще більш інтенсивним, ніж раніше. Він не сказав нічого. Але його очі дивилися на неї, як на щось важливе, те, що не можна було проминути.

Лілія відчула глибоке внутрішнє хвилювання. Вона вже була на порозі чогось великого. І хоч вона ще не знала, що чекає на неї, щось всередині сказало їй: «Це твій шлях. І ти готова пройти його.»