5

Глава 5: Тіні на порозі

Лілія ступала через густий ліс, відчуваючи, як під її ногами тріщать гілки, а тіні дерев згинаються, як живі істоти, що обережно простягають до неї свої руки. Їй не вистачало повітря, вона відчувала тиск, що стискав її груди. Але з кожним кроком темрява ставала знайомішою, а її страх — менш інтенсивним. Це було як велике випробування, і хоча вона не могла пояснити, чому, вона відчувала, що повинна пройти через це.

Рафаель йшов поруч, не вимовивши ані слова. Він здавався тут, в цьому лісі, невід'ємною частиною цього світу. Його постать була нерухомою і незворушною, але Лілія відчувала його присутність на рівні кожної клітини. Це було як захисний бар’єр — він вів її, не даючи зупинитися, і в той же час залишав їй можливість самостійно шукати шлях.

Темрява навколо затягувала ліс, як нескінченне море, в яке занурюється кожен, хто ступає в нього. Лілія оглядалася, намагаючись побачити хоч щось поза цією нескінченною темрявою, але все, що їй вдавалося розгледіти, це лише чорні силуети дерев, і, здається, самі дерева шепотіли їй щось невиразне, нав’язливе. Вона не могла зрозуміти, чи це просто її уява, чи, може, цей шепіт був реальністю цього світу.

— Ти відчуваєш це? — запитав Рафаель, його голос відлунював у цьому порожньому лісі, як відлуння у великій печері.

Лілія заплющила очі і зосередилася. Вона спробувала заглибитися в себе, в своє власне сприйняття. Вона відчула, як тіні навколо починають рухатися, як на її плечі лягає хтось невидимий, а потім знову зникає. Це не було страшно, але вона відчувала — тут щось є. І це було настільки сильне, що їй важко було повірити у те, що несе ці сили.

— Так, я відчуваю, — відповіла вона, повільно відкриваючи очі. Її голос був спокійний, але в ньому відчувалася тривога.

Рафаель знову зупинився. Його погляд був холодний, як і сама темрява, що їх оточувала.

— Це не просто тіні, Ліліє, — сказав він. — Це частини тебе. Частини того, що ти втратила, і те, що ти повинна повернути. Кожен раз, коли ти занурюєшся в цей світ, ти стикаєшся з тим, що приховане в твоїй душі.

Лілія почала усвідомлювати, що кожен її крок у цьому лісі означає більше, ніж просто подорож через фізичний простір. Вона йшла не тільки через цей ліс, вона йшла всередину себе, до своїх спогадів, до того, що було забуто. І це було боляче. Чим більше вона рухалася вперед, тим більше її обвивали страхи, темні почуття та забуті образи.

— Я не знаю, що ти маєш на увазі, — сказала Лілія, спробувавши зберегти спокій. — Що саме я повинна повернути?

Рафаель подивився на неї з таким поглядом, ніби бажав показати їй усе, але, здається, відчував, що це ще не її час. Він повільно ступив кілька кроків уперед, і тіні розступилися, відкриваючи новий шлях.

— Все має свій час, Ліліє. Не бійся того, що ти побачиш. Це лише перший крок. Але я хочу, щоб ти пам’ятала: тіні не завжди є тими, ким здаються. Вони можуть бути твоїми найгіршими кошмарами, а можуть стати твоїми союзниками.

Вона уважно слухала. Її серце билося швидше, і хоч вона й намагалася зберегти спокій, відчуття тривоги було неминуче. Її душа відгукувалася на його слова. Якби тіні були її союзниками, чому вона все одно їх боялася?

— Я не знаю, чи готова до цього, — зізналася Лілія, намагаючись побороти своє занепокоєння. — Як я можу зрозуміти, чи є вони друзями чи ворогами?

Рафаель повернувся до неї і подивився в очі. В його погляді було щось таке, що Лілія не могла визначити, але вона відчула, що це правда. І це також було дещо непевне, як тінь, що зникає і знову з’являється.

— Вони не завжди дають прості відповіді, — сказав він тихо. — Але ти повинна навчитися бачити за ними, за тими, хто вони є насправді. І в тебе є все, щоб це зробити.

Тіні навколо знову почали рухатися, і Лілія відчула, як їх погляд проникає в її душу. Вона зробила глибокий вдих і вирішила, що все, що їй залишається, це рухатися вперед.

Незалежно від того, що чекає на неї далі.