3

Глава 3: Світ Тіней

Лілія стояла нерухомо, мов заворожена, не в змозі повірити в те, що перед нею стояв чоловік зі снів. Її серце билося швидше, а свідомість намагалася знайти хоч якесь пояснення. Але відповіді не було. Замість цього було тільки відчуття невідомої небезпеки та неминучості.

— Ти… ти реальний? — промовила Лілія, намагаючись не показати страху в голосі. Вона була готова відступити, втекти в будь-який момент, але тієї миті вона чітко зрозуміла: не зможе цього зробити. Чоловік, або те, що він був, прив'язувало її.

Чоловік стояв перед нею, його погляд глибокий і холодний, як ніч. Здавалося, що тіні всередині його очей поглинають усе навколо, перетворюючи світ на затьмарену реальність. Він був виразно не таким, як інші люди, але Лілія не могла зрозуміти, чим саме він відрізнявся.

— Я не просто частина твоїх снів, Ліліє, — сказав він, його голос був м'яким, але повним сили. — Я — те, що ти намагаєшся забути.

Лілія відчула, як волосся на її шиї піднялося. Вона відступила на крок назад, її мозок намагався обробити інформацію, яку він щойно отримав, але це було неможливо.

— Ти… ти кажеш, що я тебе забула? — запитала Лілія, але більше для того, щоб зрозуміти, що це все не вигадка.

— У тебе забрали спогади, — відповів він, його погляд став ще темнішим. — Але вони повернуться, якщо ти вирішиш пройти цей шлях.

— Шлях? Я навіть не знаю, хто ти, і чому ти з’явився в моєму житті. Що тобі від мене треба? — голос Лілії звучав більш нервово, ніж вона хотіла б.

Чоловік зробив кілька кроків до неї, і вона відчула, як кожен його рух проникає в її серце, створюючи хвилю відчуття чогось важливого, але дуже небезпечного.

— Мене звати Рафаель, — сказав він, і коли Лілія зустріла його погляд, в її грудях заполонило відчуття, що вона давно знайома з ним. — Я — хранитель тіней. І ти, Ліліє, є частиною цього світу. Світ, який ти не пам'ятаєш.

Тіні, з якими він асоціювався, наче стали живими, виблискуючи в темряві, що оточувала їх. Вони оберталися навколо них, як непомітні присутності. Лілія відчула, як знову охоплює дивне відчуття знайомості, але цього разу воно стало ще більш потужним і нестерпним.

— Як я можу бути частиною твого світу? — шепотіла Лілія, її голос тремтів. Вона не могла повірити в це, але це звучало правдоподібно, наче всі ці роки її життя були лише частиною якоїсь складної гри, яку вона не розуміла.

Рафаель наблизився, його постать майже злилася з тінями, що витягувалися за ним. Лілія відчула, як її серце починає прискорюватися від напруги.

— Ти була частиною цього світу ще до того, як потрапила сюди, — сказав він, його погляд ставав м'якшим, але в той же час дуже серйозним. — І твоє завдання ще не завершене. Ти повинна зрозуміти, чому твоя пам'ять була стерта. І коли ти це зрозумієш, можливо, зможеш виправити те, що було зруйноване.

— Зруйноване? Що ти маєш на увазі? — запитала Лілія, її серце продовжувало битися не за графіком. Всі ці новини, всі ці зізнання були занадто важкими для її свідомості. Але щось всередині шепотіло їй, що це лише початок.

Рафаель зробив ще один крок вперед і простягнув руку. Лілія зупинилася, відчуваючи, як її пальці, незважаючи на все, тягнуться до його руки. Щось в його присутності було неймовірно притягуючим  і вона не могла це пояснити. Наче вона не могла відпустити його навіть, якщо б цього дуже хотіла.

— Пам'ять не стерта просто так, Ліліє. Є причини, є сили, які за цим стоять. Але це не просто про тебе. Це про всіх нас, про баланс між світами. Ти є частиною цього, навіть якщо не розумієш цього.

Лілія заплющила очі, зібравши всі сили, щоб не потонути в цьому океані загадок. Вона зробила глибокий вдих, а потім подивилася прямо в його очі.

— І що ж я повинна зробити? — запитала вона, тепер повністю зосереджена на його словах. Вона знала, що від цього моменту її життя зміниться.

Рафаель посміхнувся ледь помітно, і його голос став ще глибшим:

— Пройти крізь тіні і знайти себе. Пам'ять повернеться, коли ти будеш готова прийняти свою справжню роль.

Лілія відчула, як її серце знову стиснулося. Вона була готова поринути у це темне і невідоме, навіть якщо це означало втратити те, що залишалося знайомим і безпечним у її світі. Але ще більше вона відчувала, що не може втекти від цього, що не може більше залишити ці тіні позаду.

І хоча її розум заперечував, інтуїція шепотіла їй, що це — її шлях.