2

Глава 2: Тіні з минулого

Лілія вирушила до університету рано, намагаючись відволіктися від темних думок. Вулиці були порожніми, лише кілька людей поспішали до своїх справ, і все навколо здавалося таким звичним, таким мирним. Та не для неї.

В голові все ще звучали ехо того сну, і щоразу, коли вона проходила повз старовинні будівлі університету, її охоплювало відчуття незнайомої знайомості. Як ніби все це місце було важливою частиною її життя, частиною, яку вона забула.

Сьогодні, як і завжди, вона зустрічала друзів на вході, але вони нічого не помічали. Лілія завжди була доброю акторкою, навіть коли їй боліло в серці, вона знала, як приховати це.

Проте сьогодні щось було не так. Зовсім не так.

— Ліліє, ти виглядаєш трохи блідою, все гаразд? — поцікавилась її подруга Ірина, помітивши зміну в її обличчі.

Лілія тільки посміхнулася, намагаючись зібратись. Вона не могла дозволити собі показати свою слабкість. Вона не могла дозволити собі бути вразливою, особливо тепер, коли цей сон знову викликав відчуття, ніби вона загубила щось важливе.

— Просто не виспалась, — відповіла вона. — Багато роботи.

Ірина кивнула, не підозрюючи нічого. Лілія навіть не знала, чому вирішила приховати свою тривогу від близьких. Може, тому, що не мала відповідей на свої питання.

Занурена в свої думки, вона пройшла через центральний двір університету і опинилася біля величезної бібліотеки. Всі ці роки тут їй завжди здавалося, що старі стіни і таємничі коридори ховають в собі більше, ніж просто книги. І от, сьогодні, під час цього спокійного ранку, Лілія відчула це особливо гостро. Можливо, відповідь була тут.

Вона зайшла всередину, крокуючи між рядами високих полиць з книгами, коли її погляд зупинився на одному томі, що стояв на крайній полиці. Лілія не могла зрозуміти, чому саме цей пергаментний том привернув її увагу, але вона відчула, як серце завмерло. Вона простягнула руку і взяла книгу.

Обкладинка була потертою, але на ній можна було розрізнити стародавні руни. Лілія відчула дивний холод, коли тримала її в руках. Відчуття того, що книга була давно покинута, і зараз вона сама привернула до себе увагу.

Тільки відкривши її, Лілія побачила на перших сторінках малюнок. Це був ліс, але не звичайний ліс. Ліси, які вона бачила в своїх снах.

Тіні між деревами, чорні очі, що виглядають із темряви, і незнайомі символи, які Лілія не могла прочитати. Але вони викликали у неї знайомі відчуття, наче щось важливе сховане в цьому малюнку.

Лілія перевернула сторінку, і на наступному малюнку вона побачила силует. Чоловік. Його обличчя було замасковане, а тіні в його очах ледь помітно сяяли. Вона завмерла, ковтаючи зітхання. Це був той самий чоловік зі снів. Той, хто слідкував за нею.

І раптом, в той самий момент, коли вона перегортала наступну сторінку, вона почувала, як весь світ навколо застиг. У повітрі була присутня важка енергія. Якби вона могла пояснити це словами, сказала б, що це відчуття було схоже на момент, коли хтось за тобою слідкує, але ти не можеш повернутись, аби побачити, хто.

Тіні знову почали наближатися. Лілія різко відштовхулася  від книги, і її серце відразу стало битися швидше. Щось було не так, вона це відчувала.

Тоді голос, глибокий і холодний, пролунав із темряви бібліотеки:

— Ти знайшла те, що шукала.

Лілія не повірила своїм вухам і повернулась. Перед нею стояв він — той самий чоловік, якого вона бачила в снах. Його очі були темними і холодними, але в них також була якась невиразна емоція. Страх? Чи щось інше?

— Ти... ти не можеш бути реальним, — сказала Лілія, відступаючи назад.

Але чоловік лише посміхнувся.

— Реальність і сновидіння — це два боки однієї медалі, Ліліє. І якщо ти хочеш дізнатися, хто ти насправді, тобі доведеться стати частиною цього світу. Світ, де ховаються тіні.

Лілія відчула, як серце завмирає. Вона була готова втекти, але щось глибоко в душі тримало її на місці. Вона не могла пояснити це, але вже знала — від цього моменту її життя ніколи не буде таким, як раніше.