РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ПЕРШИЙ У сховку ще лишилось трохи світла

Діти знайшли його випадково.
На окраїні городу,
де ще торік Уляна садила буряки.

Малий Миколка копав ямку для палиці,
коли пальці зачепили щось тверде.

— Дивись, Любо!
Тут… щось є.
— Це скриня?

Вони почали розгрібати.
Обережно.
Як ті, що знають: земля пам’ятає.
І може вдарити, якщо порушиш не в той день.

Стара діжка.
Закопана по вінця.
Обернута брезентом.
Зверху — глина,
а між нею — сухе листя.
Жовте, як сторінки невідомого щоденника.

Павло і Максим підійшли першими.

Довго дивились.
Не говорили.
Павло присів. Торкнувся кришки.

— Це… воно?
— Воно, — відповів Максим.

У голосі не було страху.
Була повага.
Як до могили, яку ти сам викопав —
і сам же не раз рятувався в ній.

Вони відкрили.
І…
всередині — не було мʼяса.
Не було нічого, що могло б нагодувати.

Лежали:
— стара ложка,
— шматок рушника,
— деревʼяна іграшка — кінь без ноги,
— і… аркуш паперу.

Пожовклий.
Складений учетверо.

Максим розгорнув.

І там — своїм почерком, як він колись писав ночами, було:

*“Тут ми не ховали їжу.
Тут ми ховали памʼять.

Якщо знайдеш — значить, дожив.

А якщо дожив —
розкажи.

Не про голод.
А про те,
що навіть у найстрашніший рік
ми мали, кого любити.”*

Павло затулив очі.
Не плакав.
Просто сидів і тримав аркуш,
наче тримав брата за руку.
Того, що ніколи не зрадив.

Любов притулилась до матері.

— Мамо…

— Що, дитино?

— А тепер ми вже знаємо?

Ольга подивилась на Павла.
Потім на Максима.
Потім на землю.

— Тепер — знаємо.

Увечері вони засипали сховок назад.
Не як яму. А як каплицю.
Наклали каміння.
Посадили зверху калину.
І написали на дошці:

“Тут росло життя.”