РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ Випробування вогнем

Ніч прийшла без шуму. Наче хтось розстелив ковдру із попелу.
Сніг скрипів під ногами не голосно — наче від сорому.
Максим ішов — як не йдуть. Не прямо, не боком, а… мовби всередину себе.

Хати позаду не світились. Бо вже не світились не від голоду — а від звички.
Навіщо вогонь, якщо світло нікого не рятує?

Схованка — за рікою, далі, ніж можна пояснити.
Але для Максима — вже як частина тіла. Його шлях туди — мов хода до храму.

Він ішов навшпиньки. Не злякатися. А не зрадити. Бо сніг тепер — як донос.

Коли вийшов до Груні — серце билося вже не в грудях, а в горлі.
Кладка ще трималась. Очерет довкола — мов пальці, що стискають тишу.

Він зупинився.
Присів. Притиснувсь до стовбура.
Очі — на берег. Далеко. Там — рух.

Спочатку — просто пляма.
Потім — тінь.
А тоді… рука. Людська. Повільна. Без поспіху.

Максим не дихав. Не рухався. Навіть думки встали.
Бо той, хто йшов до схованки — не тікав. Він ішов, як господар.

В руці — ліхтар. Синє світло. Чужинське. Не їхнє.

Максим побачив:
Яма розкопана.
Чоловік опускається, дістає щось.
Довго стоїть. Потім — нахиляється. Пише.

І тоді в Максима — всередині щось тріснуло. Не страх. Гнів.

— Гей! — не витримав.

Тінь підняла голову. Повільно. Спокійно.
Ніби знала, що буде викрита.

Обличчя — молоде. Але очі — старі, як біль.
Губи нічого не сказали.
Тільки рука потяглась до кишені.

Максим встиг перший.

Сокира — з плеча. У повітрі — свист. Але не вдарив. Лиш зупинив.

— Ти хто?!
— …
— Ти що тут робиш?!

І тоді — відповідь. Але не словами.

Тінь кинула щось на сніг — папір — і побігла.
Не як людина. Як звір. Як той, хто має куди тікати.

Максим не гнався.
Стояв. Дихав. Тремтів.

В голові — тиша. Гул. Звук серця. Біль у пальцях, бо стискав сокиру до болю.
А в очах — вогонь.

Він нахилився. Папір. Вологий.
Розгорнув. Написане чорнилом, що вже розпливлось.

“Райвідділ. Село Римарівка. Об’єкт: родина Литовка. Схованка підтверджена. Зовнішнє спостереження — ведеться. У випадку виявлення — діяти згідно протоколу.”

Максим сів на сніг.
Обхопив голову руками. Не плакав.
Але здавалося — земля під ним тепер холодніша, ніж завжди.

Бо вже не було “може”. Було “є”.
І ворог не ззовні. А в колі.

Тим часом — у хаті

Ольга різала на трісочки останню свічку.
Уляна гріла воду з льоду.
Сава — не спав.
Всі відчували — щось близько.

І коли Максим повернувся —
Мовчки. Блідий. Без слова. —
Усі вже знали.

— Нас здають, — сказав він.
І поклав папір на стіл.

Тиша впала, як коса.
І тільки серце Уляни стукало гучніше, ніж треба.