РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ Ім’я без роду

Трохим зник із хати ще до світанку.
Вітер ще не встиг повернутись із полів, а він уже йшов посадкою, лишаючи за собою слід у снігу, якого не затопчували люди — лише звірі.
Не взяв ні речей, ні хліба. Тільки старий кожух, запах якого тримався ще з літа — сіном, потом, страхом.

У дверях ніхто не зупинив.
Не тому, що не бачили. А тому, що бачили все ще раніше. І мовчання — це був вирок.

У хаті — порожнеча. Не фізична — та, що після відходу тіні, яка висіла над усім.
Уляна вийшла першою. Пройшлась по двору. Озирнулась.

— Пішов.

Максим сидів на порозі, тримав у руках черевики, які колись були Трохимові. Не нові, не зручні — але з домом, із історією.
Поставив біля стіни.

— А це? — запитала Ольга.

— Хай лишиться.
— Навіщо?

— Щоб ніколи не забути, що у кожному роді може бути той, хто стане ворогом не ззовні — а зсередини.

Сава мовчав. Але очі його, втомлені, нарешті були спокійні.
Він сидів біля вікна і слухав, як вітер говорить з грушею. Старе дерево стогнало під снігом, але не ламалось.

— Він не витримав, — прошепотів Сава.
— Це зрада? — запитала Уляна.
— Це страх. А страх, коли довго гріється — стає зрадою.

Селяни помітили.
У селі почали питати:
— А де Трохим?
— Кажуть, пішов.
— Сам? Чи…?

А сільрада — мовчить.
Бо **один з донесень останніми тижнями не було. І ніхто не вийшов вночі з хати Литовків. І це — дивно.
Бо хтось же давав їм дихати.

Увечері Максим знайшов у стайні клаптик паперу.
Не Трохимів почерк — чужа рука.
Текст простий, витертий:

“Павло знову в Чугуєві. Через місяць — можуть перекинути. Не лишайте хатнього. Залишилось мало.”

Він показав Саві.
Той прочитав. І довго мовчав.

— Це донесення?
— Це — роздоріжжя. Або нам допомагають. Або грають.

І тут почалось — щось нове. Детективне.
Бо той, хто дав папір, не був Трохимом. Але знав про Павла. І знав — де схованка.

Максим вийшов на двір. Подивився на кригу на річці.
І подумав: “Хтось іще дивиться на нас. І ми не знаємо — хто. А значить, ще не кінець.”