РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ Сіль на рани

У хаті було тихо, як перед грозою, коли небо ще не темне, але вже відчуваєш, як воно збирається в кулак.

Сава дрімав, змарнілий, кістлявий, дихав важко — але дихав. Уляна латала сорочку, і голка в її руках тремтіла, бо пальці не мали сил, але мусили щось робити.

Максим рубав дрова надворі. Кожен удар — як стукіт серця, що хоче не зірватись.

А Ольга… Ольга була в коморі. Її руки в борошні, волосся під хустиною, погляд — далекий. Вона думала про листа, який перечитала сьогодні вранці. Той лист, що вже пахне землею, але все ще говорить Павлом.

І вона не чула, як Трохим вийшов за нею. Не тому, що не здогадувалась. А тому, що не хотіла вірити, що зло не спить.

Вона нагнулась до дров. Трохим стояв позаду. Очі його — як розколоті камені, обличчя — холодне, але всередині — кипить.

— Олько, — хрипко. — Ти знов сама.
— Бо сама легше жити, ніж у болоті.
— Ти що думаєш, він повернеться?
— А тобі що?

— Та мені… — він ступив ближче. — Мені просто жаль тебе. Ти ж… жінка. Молода. Жива.

Вона випросталась. Погляд її був рівний, як коса.
Лід, а не сльоза.

— А ти — чоловік?
— Що ти несеш?
— Я питаю. Бо чоловік — це той, хто береже. А ти лізеш, як пес до недоїдка.

Його лице перекосилось. Очі блиснули, як у пораненого. Але не від болю — від злості.
Він не звик, що йому відмовляють. Не тоді, коли він голодний, злий, загнаний.

— Згадаєш ще мої слова. Коли ніхто тебе не захистить.
— Павло не поруч, але його честь — тут. У мені. І я не дам тобі пройти навіть до тіні його руки.

Він зробив різкий крок. Хапнув за руку. Міцно. Пальці — як щипці. Ольга скрикнула. Не з болю — з обурення.

— Пусти. Зараз.
— А як ні?
— Тоді не буде “як”. Буде крик. І буде кров.
— Ти мені нічого не зробиш.
— Ні, — прошепотіла вона. — Але я знаю, хто зробить.

У той момент, коли він стис її вдруге — двері комори рипнули.
І з темряви вийшов Максим.

— Відпусти її, — голос його був глухий. Низький. Ніби буря в діжці.
— Не лізь, — Трохим огризнувся. — Це не твоє.
— Все, що в цій хаті — моє. А ти вже — не наш.

Ольга встигла відійти. Її очі — блищали. Не від сліз. Від мужності, що не згасла.
А Максим зробив крок. Трохим розвернувся.

— Що, будеш мене бити?
— Не “буду”. А вже.

Перший удар — як грім. В живіт. Трохим зігнувся. Сніг під ногами рипів, мов ковдра, яку рвуть.
Другий — у щелепу. Він впав. Але встав. І кинувся.
Кулаки били повітря. Максим — точний. Міцний. Без гніву. Без жалю. З гідністю.

Трохим упав знову. Кров — з носа.
З рота — прокляття. Непотрібне.

— Хочеш ще? — спитав Максим. — То встань.

Трохим не встав. Лежав. Очі — в сніг. Він був не побитий. Він був розгромлений.

Йому не дали Ольгу. Не дали хати. Не дали навіть злості. Відібрали все.

У хаті було тихо.
Тільки Сава підвівся з ліжка.
Сів. Подивився на всіх. І сказав:

— Він більше не з нами.
— Вигнати? — спитала Уляна.
— Ні. Просто зняти з серця його імʼя. Він сам пішов.

І Трохим вийшов. Ніхто не зупинив.
Навіть малі не виглянули.

Бо є гріхи, які не карають. Їх — виганяють.