РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ Що знав Трохим

Трохим не спав уже третю ніч.

Не через голод. Бо всі в селі не їли. Не через страх. Бо він його вже проковтнув.
А через інше. Те, що не називалося, не кричало — але шепотіло. Зранку. Увечері. І вночі — найгучніше.

Він лежав на горищі над хлівом. Спина свербіла від соломи, але не рухався. Лише вгризався поглядом у балку, з якої колись висів ліхтар. Тепер там павук. Павук знав більше за нього.

Павло. Павло. Усе йому. Все завжди йому.
І хата. І Ольга. І слово Сави: “розумний хлопець”. І навіть лист — не йому. А та, що тримала той лист, він її хотів. Бо не мав права. А тому — ще дужче хотів.

Він пригадав, як колись у дитинстві Павло врятував його, коли той втопився в Груні. Витяг. Дихав у груди. Бив по щоках.
І тоді він подумав: “Я винен. Але він добрий.”

А потім минули роки. Павло став “розумним”. Пішов учитись. А Трохим — лишився.
І навіть тінь його була чужа.

А потім — прийшла Ольга.

Вперше він побачив її, коли вона знімала сорочку з мотузки. Вітер дув, тканина прилипала до тіла. Вона сміялась. І в очах було сонце.

Така — не для нього. Але бажати не заборонено. А потім — можна вмовити. А потім…

І тепер — вони вдвох у дворі. Павла нема. А вона тут.

І в ній уже не сміх — у ній вогонь, такий, що не обпікає — але палить тебе зсередини, якщо не твій.

.

Ольга виносила з комори старе глиняне горнятко, у якому мали залишки свинячого жиру. Сонце сідало за хмари, заливаючи обійстя міддю. Повітря було тихе, затерте, як дихання перед бурею.

— Олько… — пролунав голос позаду.

Вона здригнулась, притисла горнятко до грудей і обернулась. Трохим. Стояв з руками в кишенях, дивився спідлоба.

— Ти чого?.. — голос її був спокійний, але твердо-насторожений.

— Я тільки слівце… — він наблизився. — Та чого ти, як колюча? Я ж не вовк. Може, вже й не вернеться твій солдат. А ти тут… одна.

— Я не одна. І не твоя справа, хто вернеться.

Вона рушила повз нього. Він ухопив її за лікоть — не грубо, але так, що в очах у неї блиснула вогниста рішучість.

— Пусти, Трохиме. Бо не ти перший зостанешся без руки в цій родині.

Його лице здригнулося. Очі — з чорного стали ще чорнішими.

— Ти думаєш, ти краща? Ти в Литовок — приймиха. Ти — ніхто.

— А ти — зрадник ще до того, як зрадив. Бо душа твоя вже не твоя.

Вона рвучко пішла геть. А він стояв. І дивився їй услід так, як дивляться перед тим, як запалити суху скирту.

У ту ніч він не спав. Більше не тому, що не мав їсти.
А тому, що в його серці вже було зерно. І він полив його злобою.

І вже не мав вибору. Бо вибір робиться ще до дії.