РОЗДІЛ ШОСТИЙ Коли ще пахло хлібом, а не страхом

Осінній день почався з печі. Ще до сходу сонця Уляна встала — роздула жар, підкинула дрів, кинула в грубу кілька скибок старого яблуневого. Запахло димом — не тривожним, а тим, що з дитинства: теплим, як долоня матері.

На припічку в мисці піднімалось тісто — жирне, живе, ніби дихало. Ольга посипала стіл борошном, легенько змахувала муку з рукава. Її рухи — тихі, ритмічні, жіночі. Поруч лежала вишивка — рушник, майже закінчений. Рівний хрестик, червоне й чорне.
Вона вишивала ніби для когось, хто має прийти з далекої дороги, і хліб пекла — ніби зустрічати його вже завтра.

У хаті було тепло. І навіть трохи спокійно.

За вікном Максим лагодив паркан. Молоток глухо стукав по дошках. Холодна роса бризкала з трави, коли ступав босими ногами по подвір’ї.
Він наспівував тихо — щось із того, що чув від Павла, коли той ішов до армії:

«Ой по горі два дубки…»

Сава сидів під сливою. Плів сітку — ніби рибальську, хоча давно вже не ловив. Просто руки мусили щось робити, щоб не думати.

— Максиме, не бий так різко, — мовив. — Від тебе гупає, як від карного. Люди ще не знають, кого боїтись.

— Та вже знають, — буркнув хлопець. — Мене — останнього.

З сіней вибіг Степанко, найменший син Карпа, з дерев’яним мечем. Бігав колами, верещав:
— Я командарм! Я на куркуля йду!

Максим скрививсь, глянув на Саву. Той нічого не сказав, але очі — закамʼяніли.

Племінниця Марійка принесла в слоїку молока — обережно, як кришталеве.
— Тьотю Уляно, мама каже — зранку надоїли, ще тепле.
— Дякую, дитино, — Уляна погладила її по голівці. — Хай ваша корівка тримається.

Після обіду до хати заходила тітка Варвара, сусідка. Принесла переплетення з газет — "чтоб читать", бо "вам, пані Уляно, більше віриться, ніж тим із трибуни".

— Та ви ж, певно, чули, що вчора в Павлюків хліб забрали? Прийшли з комісаром, обернули комору, і все — до зернини.

— Чула, — відказала Уляна. — Але що нам чути, коли в хаті — вуха. Навіть стіни вже слухають.

Варвара перехрестилась, наче від злих духів. Подивилась у вікно — на Трохима, що стояв біля дровітні й стружив палицю, ніби точив ніж.

— Він щось не такий. Раніше ж був... живіший.

— Людей тепер ламають не по тілу, а по нутру, — сказала Уляна тихо. — І вже не складеш.

Ольга вийшла на ганок, сіла з вишивкою. Поруч — кішка, та сама, що завжди лягала на поділ сорочки.
Вона подумки промовила кілька слів із Павлового листа — як заклинання:
«Тримайся, Олько. Твій П.»

А тоді глянула на небо. Там — журавлі, клином, далеко. І в кожному крилі — звук, який щемить.

— Полетіли, — прошепотіла. — А ми тут. Як у пастці.

А в саду груші вже падали частіше. Ніби спішили. Ніби знали — довго не залишилось.