На другий день до Литовків зайшла сусідка — тітка Мотря.
— Кажуть, що вже в Калинівці дві родини забрали. За мішок пшона, що в соломі знайшли.
Уляна сиділа на порозі. Слухала, як сонце зігріває землю. Але від слів — руки її почали мити ложку, хоч то вже була вимита тричі.
— Тітко, — озвався Максим. — А хто здав?
— Свій, кажуть. Племінник. Брата син. У чужих би не спитали, самі не знали. А той — вночі пішов. — А чого пішов?
— Бо не витримав. А може — і не хотів. Є такі — з тінню в душі. Вродженою.
Увечері того ж дня, коли сонце червоніло над Груню, Сава сказав до Максима:
— Завтра. Приготуй усе, що можемо втратити. Бо, здається, вже не питання “чи” — а “коли”.
Трохим сидів у хліві, дивився на стіну. В голові — шум. В серці — камінь. Він уже знав, до кого піде. І коли. Йому здавалося, що він мусить. Що вони самі винні. Що життя — не для тих, хто мовчить.
А річка Грунь текла, як завжди. І очерет ще шепотів:
Бібліотека на Booknet - це зручний список книг, де ви:
зберігайте книги, що сподобалися
легко бачите оновлення всіх книг
стежите за появою нових відгуків до книг
Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
