Розділ 21. Люціан.

Спокій і гаряча ванна — запорука вдалого вечора.
Дорога видалася... специфічною.
Особливо Міранда.
Але, зрештою, воно того вартувало.
  Я кинув у воду пелюстки троянд. Від них вона набула глибокого червоного відтінку.
Майже кольору крові.
  Після ванни легше не стало.
Тому я вирішив відволіктися книгою.
  У бібліотеці мені під руку потрапив старий том про будову людського тіла.
Погана ідея.
Кров.
Вона була всюди.
У кожному малюнку.
У кожній схемі.
У кожній людині.
Тече венами. Дає життя.
І як би іронічно це не звучало — так само легко його забирає.
Я не маю піддаватися цьому.
Тільки не зараз.
Не тоді, коли щастя опинилося так близько.
  Відклавши книгу в коричневій палітурці, я почав ходити бібліотекою колами.
Раз.
Другий.
Третій.
— Трясця...
На мить емоції взяли гору.
  Я вже хотів виплеснути накопичену силу в найближчу книжкову шафу, але в останню секунду зупинився.
Не вийшло.
Сили майже не залишилося.
  Я більше не міг провести ритуал.
І це лякало сильніше, ніж хотілося визнавати.
  Бажання вбити ставало дедалі сильнішим.
Але думка торкнутися іншої жінки викликала лише огиду.
Ніколи.
...
Потім були уривки спогадів.
Жар.
Голоси.
Чиїсь крики.
А потім — темрява.
  Коли я розплющив очі, кімната була освітлена лише кількома свічками.
Поряд стояли слуги.
І Розалі.
  Вона сиділа біля ліжка, помітно стурбована.
На ній була легка домашня сукня, а волосся заплетене в недбалу нічну косу. Проте неслухняні кучері все одно вибивалися з неї, обрамляючи обличчя м'якими золотавими хвилями.
  Помітивши, що я прийшов до тями, вона відразу нахилилася ближче.
І заговорила незвично тихо.
Ніби боялася налякати мене занадто гучним звуком.
— Ти... ви... — швидко виправилась вона, помітивши присутність слуг. — Ви знепритомніли в бібліотеці.
— Невже? — сухо всміхнувся я. — Таке іноді трапляється, якщо надто довго не приймати ліки.
— Ліки?
Вона примружилася.
І я майже побачив момент, коли зрозуміла: справа зовсім не в ліках.
Магія.
Знову магія.
І все ж я не збирався розповідати їй про ритуали.
Не зараз.
І точно не при сторонніх.
  Коли всі нарешті вийшли, виконавши розпорядження Розалі — принесли воду, залишили ліки від жару й поправили постіль, — у кімнаті запанувала тиша.
  Я відчув легкий дотик її долоні на своїй руці.
Потім вона нахилилася трохи ближче, і тихий шепіт залоскотав слух, мов солов’їний спів.
— Ти мене налякав...
Я ледь усміхнувся.
— Навіть сильніше, ніж коли впала люстра? Чи коли Міранда звалилася з дерева?
На її губах промайнула тінь усмішки.
— Напевно, навіть більше, ніж коли ти зник на моєму дні народження.
І тут я згадав.
Подарунок.
  Обережно підвівшись, я потягнувся до стопки пергаментів, що лежала поруч.
— Це мої пісні. Мелодії, які я писав упродовж життя.
Я простягнув їх їй.
— Хочу, щоб вони були в тебе. Якщо одного дня я зникну... або зі мною щось станеться... нехай у тебе залишиться щось від мене. Щось наше.
Розалі обережно взяла пергаменти.
Її пальці ковзнули по нотах.
— Чому ти думаєш, що з тобою може щось трапитися?..
Вона уважно розглядала записи, ніби намагаючись приховати тривогу, що промайнула в очах.
Я лише знизав плечима.
— Бо світ уміє жартувати не гірше за мене.
— Ти маг, який прожив бозна-скільки років. І тепер думаєш, що тебе може перемогти звичайна застуда?
Вона тихо засміялася.
— Схоже, всі чоловіки бояться її однаково. Незалежно від того, маги вони чи звичайні люди.
Я не став сперечатися.
Вона була спокійна.
І нехай так залишиться.
Хоча я чудово розумів: якщо найближчими днями не проведу ритуал — мені кінець.
Але провести його я не можу.
І не буду.
  Я трохи помовчав, а тоді дістав із кишені невеликий ключ.
— У мене є для тебе ще дещо.
Вона здивовано підняла голову.
— Справді? Ти й так віддаєш мені настільки цінну річ...
Я поклав ключ їй на долоню.
— Це ключ.
— Бачу. Але від чого?
— Від будинку.
Розалі розгублено кліпнула.
— Будинку?
— Твого будинку.
На мить вона просто мовчала.
— Ти даруєш мені будинок?
— Не просто будинок.
Я дивився, як вона стискає ключ у пальцях.
— Це твій прихисток. Місце, де ти завжди матимеш дах над головою. З чоловіком чи без нього.
Вона підняла на мене очі.
  А я раптом згадав десятки юних магів, яким колись довелося тікати.
Тих, кому був потрібен безпечний дім.
Саме для них багато років тому я придбав той маєток.
  І знав: якщо Розалі колись знадобиться допомога — там їй її дадуть.
Якщо за кілька днів я не зможу покінчити з герцогом.