Розділ 20. Розалі. Наш час.

Ми сиділи на холодній підлозі цієї клятої кімнати. Його дихання було уривчастим, ніби кожен вдих давався зусиллям.
— На цьому історію завершено… Роззі, — тихо промовив він. — Я б усе віддав, але… не можу зробити тебе такою ж нещасною.
  Я підсунулася ближче й обережно потягнулася до нього. Спершу він напружився, ніби хотів відсторонитися, але за мить усе ж відповів на обійми.
— Ти хотів її вбити?
— …
— Тоді це був нещасний випадок, а не навмисне вбивство, — тихо сказала я. — Ми можемо робити комусь боляче. Таке трапляється. Але ти не повинен карати себе за те, що сталося багато років тому.
  Я відчувала його подих на своїй шкірі — повільно він вирівнювався. Це було дивно… бачити Люціана таким. Без звичних масок, без холодної зневаги до всього світу.
Він ще трохи мовчав, а потім обережно відсторонився й підвівся, подаючи мені руку.
— Час вибиратися. Тут занадто холодно.
Він узяв свічку, і тьмяне світло розлилося по кімнаті.
Тоді я побачила їх.
Портрети.
  Важкі, у розкішних позолочених рамах, вони виглядали надто благородно… і водночас лякали. На кожному — герцог Едвард. І поруч із ним — жінки.
Три портрети були цілими.
А четвертий — спалений наполовину.
Жінка на ньому була майже знищена вогнем.
— Це те, про що я намагався тобі сказати… про твого судженого, — промовив Люціан.
Останнє слово різонуло слух.
  Я стиснула губи. Перед очима на мить промайнули записи зі щоденника Люціана … і мій вчинок. Як я одразу кинулася до Едварда, ніби хотіла щось довести.
Дурепа.
— Усі ці жінки… його покійні дружини, — продовжив Люціан. — А цей портрет… імовірно, належить тій, що жила в спаленому маєтку.
  Холод пробігся спиною, і по тілу виступили мурашки.
— Ми ж не знаємо, чому вони померли, — тихо заперечила я, хоча сама не вірила власним словам.
— Розалі… герцог замішаний у речах, які ніколи не закінчуються добре.
Я мовчала.
Я справді не знала, що робити.
— Я хочу піти звідси, — видихнула я. — І негайно. Тут… надто душно.
Ми почали обмацувати стіни. Камінь був холодним і глухим, але Люціан раптом завмер.
— Є.
Його пальці натрапили на щось — приховану ручку.
Мить — і прохід відчинився.
Світло різко змінилося.
Ми вийшли… в той самий сад.
Той самий.
На секунду тіло відгукнулося спогадом — теплим, небезпечним.
Я зупинилася.
— Люціане…
Він обернувся.
— Щось не так?
Я вага́лася лише мить.
— Може, це звучить дивно, але… ти ж не… звабив на мене магією?
Він засміявся. Щиро — але коротко.
Підійшов ближче. Занадто близько.
— Розалі, все, що було — справжнє.
Його голос став тихішим:
— Ти відчуваєш те, що відчуваєш. І це нормально.
Пауза.
— Але не означає, що це правильно.
Він ще раз уважно подивився на мене:
— Ти точно в порядку?
Я кивнула.
Він пішов першим.
Я залишилася.
Потрібно було подумати.
Люціан — маг. І він явно не договорює всього.
Я знаю, чим це карається. Але… чому він так боїться бути поруч?
А Едвард…
Герцог хоче зробити мене своєю дружиною.
Але навіщо?
Раптом у грудях різко кольнуло.
  Я зупинилася, на мить затримавши подих.
Давно такого не було.
Ще з дитинства.
Я повільно пішла далі садом, намагаючись дихати рівніше.
  Повітря було прохолодним, наповненим ароматом квітів.
І, як не дивно, це заспокоювало.
Так було завжди.
Коли поруч була мама.
  На ранок ми вже були зібрані в дорогу.
Маєток ще спав, але повітря вже було наповнене тим дивним відчуттям прощання — ніби щось залишилось позаду. Щось важливе.
  Перед самим від’їздом герцог підійшов до мене.
— Я неодмінно чекатиму нашої наступної зустрічі.
Його голос звучав м’яко, майже тепло. Він обережно взяв мою руку й підніс до губ.
Дотик був ніжним.
Але я все одно напружилась.
Ледь помітно. Майже непомітно.
Та він це відчув.
Я була впевнена.
Проте він нічого не сказав.
— Я теж… — відповіла я, намагаючись, щоб голос звучав природно.
Наче все правильно.
Наче так і має бути.
  Він на мить затримав погляд на моєму обличчі, ніби щось зважуючи, а потім продовжив:
— Думаю, з весіллям не варто зволікати. Я візьму підготовку на себе. Приблизно за тиждень після вашого дня народження… ми зможемо одружитися.
Слова прозвучали легко.
Занадто легко.
Наче це вже вирішено.
Наче моя відповідь не мала значення.
Я лише кивнула.
І цього вистачило.
Його влаштувало.
…
Ці слова ще довго звучали в моїй голові.
Навіть коли карета рушила.
Навіть коли маєток зник за поворотом.
Я дивилась у вікно, але не бачила дороги.
Лише думки.
Мій день народження.
Свято.
Гості.
І він.
Герцог приїде пізніше.
Звісно.
Він завжди з’являється тоді, коли це потрібно йому.
Але…
Чи потрібно це мені?
Я не була впевнена.
Зовсім.
Серце раптом болісно стиснулося.
Ледь відчутно — але достатньо, щоб змусити мене затримати подих.
Дивно.
Знову.
Це відбувалося щоразу, коли я дозволяла собі подумати про шлюб.
Про майбутнє.
Про життя поруч із кимось…
…крім нього.
Я заплющила очі.
Ім’я навіть не потрібно було вимовляти.
Я і так його відчувала.
  Я відчувала, як повітря в кареті стає все важчим. Кожен вдих давався складніше, ніби щось стискало груди зсередини.
— Зупиніть карету! — різко наказав батько.
Колеса ще не встигли повністю зупинитися, як мене вже вивели назовні. Він міцно тримав мене за руку, ніби боявся, що я впаду.
— Тату, все добре… — тихо видихнула я. — Просто… трохи перенервувала.
Але він мені не повірив.
Я це знала.
  Карета Міранди й Едґара поїхала далі, не зупиняючись. А от карета позаду теж спинилася.
Люціан.
Звісно.
— Ти вся бліда… — він уже був поруч, присідаючи біля мене. — Можливо, води?
Я сиділа на холодному камені, намагаючись вирівняти дихання.
— Думаю, моїй доньці потрібно більше повітря, — сухо сказав батько. — Чи не могли б ви трохи відсунутись від неї?
Люціан повільно підняв погляд.
І ледь усміхнувся.
— Залюбки, — спокійно відповів він, роблячи півкроку назад. — Хоча… думаю, вам теж варто трохи відступити.
Пауза.
— Для повного комфорту леді.
Батько нахмурився.
— Перепрошую?
Люціан злегка нахилив голову, ніби справді задумався.
— Просто… запах.
Тиша стала густою.
Я ледь стримала бажання закрити обличчя руками.
— Який ще запах? — холодно перепитав батько.
— О, не хвилюйтесь, нічого серйозного, — з тією ж спокійною ввічливістю продовжив Люціан. — Просто сьогодні надзвичайно спекотно. А дорога… довга. І, знаєте, іноді навіть найстійкіші… аромати починають проявляти себе трохи активніше.
Я відчула, як ситуація балансує десь між скандалом і чимось набагато гіршим.
— Ви натякаєте… — батько зробив крок вперед.
— Я натякаю лише на те, що леді потрібне свіже повітря, — перебив його Люціан, уже без посмішки. — І трохи спокою.
Пауза.
Натягнута, як струна.
І тільки мій власний подих розірвав її.
  Він поступово вирівнювався.
Шкіра вже не була такою холодною, і світ перестав хитатися перед очима.
Напруга між ними почала спадати.
Повільно.
Неохоче.
Наче жоден із них не хотів бути першим, хто відступить.
  Але проїхавши ще трохи, нам знову довелось зупинитися.
Карета попереду… була перевернута.
— Що тут сталося? Хто посмів таке зробити? — батько різко зістрибнув на землю.
Відповідь не забарилась.
— Розбійники! — пролунав знайомий голос.
Я повернула голову — і ледве стримала подих.
Міранда.
Вся в багнюці.
Буквально.
Сукня, волосся, руки — ніби вона щойно вилізла не з карети, а з болота.
— Вони викрали мій одяг! Мої прикраси! — вона майже кричала, а її нижня губа тремтіла так драматично, що це виглядало… підозріло постановочно. — І мало того… мої мереживні панчохи!
Сльози текли рясно.
Занадто рясно.
— Так, а все, що їм не сподобалось, вони просто порозкидали навколо, — додав “брат”, обережно обходячи калюжі, ніби це було найважливіше зараз.
— Купимо нове, — коротко кинув батько.
Міранда різко повернулась до нього.
— Ти не розумієш! — обурено. — Ми маємо зібрати хоча б те, що залишилось!
Батько подивився на неї довго.
Дуже довго.
І якось… втомлено.
— Не роби сцен, — холодно сказав він. — Хочеш збирати — збирай. Ми почекаємо.
Пауза.
— І подивимось.
Його погляд ковзнув по брудних клаптях тканини навколо.
— Тільки тоді доведеться забрати все. І те, що в багнюці. І те, що на деревах.
Це мало б її зупинити.
Мало б хоча б трохи збентежити.
Але…
— Звісно, — кинула вона, вже озираючись навколо.
  Я простежила за її поглядом.
І побачила.
На гілці дерева, гордо колихаючись на вітрі…
висіли мереживні панталони.
На секунду запала тиша.
  Я відчула, як щось у мені небезпечно смикнулося — між шоком і сміхом.
Міранда ж… спалахнула.
— Ось вони! — вигукнула вона з таким тріумфом, ніби знайшла корону.
— Ви серйозно?.. — тихо пробурмотів Люціан десь позаду.
Але її це не зупинило.
Вона рішуче підійшла до дерева.
Подивилась вгору.
Підняла поділ сукні.
І… почала лізти.
Незграбно.
З відчайдушною серйозністю.
— Можливо, варто… залишити їх там? — сухо кинув Люціан.
— Ні! — гаркнула вона, вже чіпляючись за гілку. — Це італійське мереживо!
Гілка злегка хруснула.
Міранда завмерла.
Потім ще раз підтягнулась.
Нога зісковзнула.
— Обережніше, — спокійно додав Люціан. — Було б прикро втратити… і їх, і вас.
Я закусила губу.
Сильно.
Дуже.
Щоб не засміятись уголос.
  Міранда ж, вся в багнюці, з розтріпаним волоссям і абсолютно королівським виразом обличчя… тягнулась до тих нещасних панталонів, ніби від цього залежало її життя.
І, здається…
для неї так і було.
  Поки всі були зайняті цією… виставою, Люціан ледь відчутно смикнув мене за рукав.
Я повернула голову.
Він нічого не сказав.
Лише короткий погляд — і ледь помітний рух пальцями, ніби показуючи, куди дивитися.
Я підняла очі.
Ті самі… нещасні панталони.
Його рука ледь ворухнулась.
Один рух.
Ледь помітний.
  І в ту ж мить розкішний мереживний клаптик тканини зрадницьки зісковзнув з гілки…
повільно, майже урочисто…
і полетів вниз.
Прямо в багнюку.
  Саме в ту секунду, коли пальці Міранди вже майже його торкнулись.
Плюсь.
Тиша.
  Міранда завмерла.
Її обличчя повільно набувало відтінку стиглого буряка.
— Ох… яка прикрість, — задумливо протягнув Люціан поруч зі мною. — Здається, природа теж має свою думку щодо… моди.
Я різко відвернулась, але було вже пізно.
З мене вирвався тихий смішок.
Маленький.
Зрадницький.
І, звісно ж…
вона це почула.
  Міранда повільно повернула голову.
— Ти ще й смієшся, дівчисько?! — її голос зірвався на писк. — Та я тобі зараз покажу—
— Обережніше, — спокійно вставив Люціан. — Гілка виглядає не надто надійно. Було б прикро, якби… ситуація стала ще більш… багатошаровою.
Вона його навіть не слухала.
Злість остаточно перемогла здоровий глузд.
Вона різко смикнулась уперед, намагаючись дотягнутись до своєї “здобичі”.
Гілка під нею жалібно тріснула.
На секунду вона зависла.
Абсолютно нерухомо.
— О, — тихо видав Люціан. — А ось і кульмінація.
Хрусь.
  І наступної миті Міранда з гідністю, яка не відповідала ситуації… полетіла вниз.
Прямо в багнюку.
Гучно.
З характерним плюскотом.
  Бруд розлетівся в різні боки.
Сукня, волосся, обличчя — тепер уже без жодних “майже”.
Повністю.
Едґар повільно закрив обличчя руками.
— Я… не знаю цю жінку, — глухо пробурмотів він.
Батько навіть не намагався щось сказати.
Лише важко видихнув, дивлячись кудись у бік.
А я…
Я вже не змогла стриматися.
Сміх вирвався сам.
Тихий, але справжній.
Міранда підняла голову.
З волосся стікала багнюка.
В очах — обурення, гідне трагедії.
— Це… не смішно!
— Безумовно, — серйозно кивнув Люціан. — Це вже мистецтво.
  От тільки після такого “ефектного” падіння Міранда, схоже, вивернула ногу.
Її крик рознісся навколо так голосно, що, здавалося, його почули всі ліси поблизу.
Будь-які жарти миттєво зникли.
  Батько наказав негайно вирушати до найближчого селища.
  Дорога зайняла небагато часу, але Міранда не замовкала ні на хвилину — то стогнала, то обурювалась, то вкотре проклинала “цих жахливих розбійників”… і, здається, навіть дерево.
  У селищі нас прийняли досить швидко. Їй обробили ногу, наклали пов’язку і суворо заборонили будь-які подорожі найближчим часом.
Тож рішення було очевидним — їхати далі ми вже не могли.
  Довелося залишитися тут на ніч.
І тільки тоді до мене остаточно дійшло…
Гості мали прибути вже завтра.
Мій день народження.
  Я стиснула пальці, дивлячись у вікно на чужий, незнайомий двір.
Ми запізнимося.
Святкування доведеться перенести.
  Вийшовши на вулицю, коли всі вже спали, я спостерігала за краєвидом. Це місце було трохи далі від селища — тихе, відокремлене. Чути було лише річку й шелест трави під нічним вітром.
Годинник вже бив за дванадцяту ночі.
І я тихо прошепотіла:
— З днем народженням.
— Так, з днем народженням, Роззі.
Я ледь здригнулась.
Це був Люціан. Він обережно сів біля мене, і ми разом дивились на річку, сидячи на прохолодній траві.
— Тобі не було страшно відправлятись так далеко, всього в п’ятнадцять?
Дивне запитання… але чомусь зараз воно здавалося важливим.
— Ні. Мені було страшно залишатись на місці.
— Ти вважаєш, що в моєму житті це нормально, тому що я жінка?
— Я не беру до уваги стать людини. За своє життя я зустрічав не одну сміливішу жінку, ніж купку громіздких чоловіків. Але ти — одна з найсміливіших і найсильніших.
Чути це було приємно.
Але вірилось тяжко.
  Потім Люціан знову, незвично для мене, почав рухати руками. Між його пальцями ніби зібрались тисячі кольорів.
Коли він зупинився, в його руках були квіти. Незвичні для мене.
Незвичні.
Тонкі, з переливами від сріблясто-блакитного до майже прозорого, ніби вони ввібрали в себе світло місяця.
— Це лунні іриси з Астелії, — тихо сказав він. — Я бачив такі, коли був далеко на півночі. Вони цвітуть тільки вночі.
Я подивилась на них довше, ніж варто було.
— Це для мене?
— Так. Але не думай, що це основний подарунок. Він чекає в замку.
Я тихо усміхнулась.
Ми ще довго сиділи поруч.
  Я розпитувала його про магію — обережно, ніби боялась злякати відповідь.
Він відповідав не на все.
Особливо коли мова заходила про те, звідки вона бере свою силу.
— Що ж… мені час іти, — нарешті сказала я, підводячись. — Останнім часом я швидко втомлююсь.
Це була правда.
Втома наздоганяла моє тіло, швидше ніж зазвичай.
  Ми піднялись одночасно.
Я підняла погляд.
Його очі, зазвичай темні й холодні, тепер мали інший відблиск — глибший, тепліший. Небезпечний.
Так чи ні…
Я не встигла вирішити.
Він зробив крок ближче. Але я не відповідала кроком вперед. Просто чекала. І все ж він зробив ще крок.
Його руки лягли мені на спину й талію — впевнено, але обережно, ніби він все ще давав мені шанс відступити.
Погляд — тихий.
Питання без слів.
Я ледь помітно кивнула.
  Його губи торкнулися моїх.
Спочатку — майже невагомо.
А потім… глибше.
Відчуття накочувало хвилею — повільно, але невідворотно.
Поцілунок ставав жадібнішим, живішим.
— Люціане… будь ласка…—мої руки стиснули його сорочку.
— Ти впевнена?..
Я нахилилась ближче, майже торкнувшись його вуха.
— Так… хочу, щоб ти навчив мене більшого… хочу навчитись видавати інші звуки для тебе… щоб ти мене навчив цьому…
  Він повів мене трохи далі, бо якби тут хтось вийшов — нас було б помітно. Навколо мерехтіли тільки зорі, аж раптом одним помахом руки Люціан створив неймовірне поле квітів.
— Магічно... — прошепотіла я.
— Повір, це єдине приємне, що в ній є, — відказав він.
Я проігнорувала його слова. Він підійшов ззаду і тихо запитав, майже спокусливо:
— То що саме ти хочеш дізнатися про власне тіло?
Люціан стояв за спиною, і поки він вимовляв кожне слово, його долоні ковзали по моїх плечах, опускаючись нижче.
— Як отримувати насолоду? — запитала я прямо. Я не була зовсім наївною дівчинкою: батько приводив до маєтку стільки жінок...    Я розуміла, як усе відбувається. Не раз я підглядала, як вони задовольняли батькових друзів; ті жінки точно знали, хто їм потрібен і чого вони хочуть. Але я..трохи боялась. А якщо буде боляче?
— Тоді я покажу, як ти цього прагнеш...
Він сів просто серед тих чудових квітів і став спостерігати за моїми діями.Я не знала що робити. Тому імпровізувала. Я потягнула за одну стрічку сукні — вона стала вільнішою. За другу — рукави повільно сповзли донизу. За третю — і на мені не залишилося нічого. Тільки біляві кучері подекуди прикривали шкіру.
  Люціан вивчав поглядом кожен мій вигин. Раптом його зіниці потемніли, а голос став холодним:
— Лягай.
Це трохи збентежило мене, але я не сперечалася. Лягла на спину, відчуваючи під собою тканину сукні. Але він і далі просто дивився.
— Ти... не роздягатимешся? — мій голос тремтів від невпевненості.
— Ні.
Потім він повільно ліг поруч. Я відчувала його важке дихання, від якого по шкірі бігли сироти. Його вологі, гарячі руки торкнулися мого тіла. Він навис наді мною. "Зараз це станеться", — промайнуло в думках, але ні.
  Його поцілунки спускалися все нижче. Гарячі дотики спочатку обпалювали шию, поки руки пестили груди, дратуючи соски.    Потім він накрив один із них губами. Притискаючись... навіть злегка прикушуючи... У цей момент із моїх вуст вирвався гучний звук:
— Ааахх!
Я миттєво затулила рот долонею. Боялася злякати його чи що? Але він просто відвів мою руку.
— Продовжуй, я хочу це чути. Навчу тебе не тільки співати, а й стогнати.
  Поцілунки ставали все жадібнішими, спускаючись до живота. Він не поспішаючи провів язиком по шкірі, прямуючи... туди.
— Розстав їх ширше.
Я покірно підкорилася. Тепле, вологе відчуття, яке він дарував, змушувало мене стогнати все дужче. Він обхопив мої стегна, спостерігаючи знизу вгору за моєю реакцією на кожен його рух. Його язик пестив внутрішню сторону стегон, а потім рухи стали швидшими, і до них додалися пальці. Мені стало неймовірно спекотно, і в мить найвищої насолоди я нарешті повністю розслабилася.
  Ми довго лежали серед квітів. Поступово нічну тишу почало переривати лише наше дихання, яке з часом нарешті відновилося.
— Тепер ти хочеш, щоб я зробила для тебе... те саме? — запитала я, ледь чутно торкнувшись його плеча.
— Ні.
«Ні?» — промайнуло в голові. Що ж це за чоловік такий, до якого неможливо підступитися з жодного боку? Його відмова збивала з пантелику, залишаючи по собі дивне відчуття незавершеності.
— Для мене справжня насолода — це спостерігати, як ти досягаєш піку. Лише від кількох моїх дотиків, — відказав він, і в його голосі знову почулися ті самі владні, але водночас оксамитові нотки.