Розділ 19. Люціан. Багато років тому.

Щоденник Люціана:

«Є бажання, за які не платять одразу.
Але коли приходить час — ціна виявляється вічністю.»

Ще один акорд. І ще. І ще.
Мелодія лилася зі скрипки, тягуча, мов мед. Вона мала б бути красивою. Ідеальною.
Але повітря не вистачало.
  Занадто багато людей. Занадто багато поглядів.
Вони дивилися на мене, ніби на дивну тварину в клітці. Загнаного вовка без зграї.
Тільки от твариною тут був не я.
…Бах.
  Мелодія зірвалася.
Смичок здригнувся в руці, і звук різко обірвався.
  Тиша впала миттєво.
Ніхто не рухався. Тіні від свічок викривлювали обличчя гостей, роблячи їх майже хижими.
  І тільки вона…
Роксана першою заплескала в долоні.
— Це було чудово, брате!
  Її голос — живий. Справжній.
Вона завжди була не такою, як усі.
Руде волосся, що впадало на плечі. Очі, в яких не було осуду.
Вона усміхалась.
І на мить мені стало легше.
…але лише на мить.
  Інший погляд одразу все знищив.
Батько.
Він стояв нагорі — на відкритій галереї другого поверху, звідки було видно весь зал. Високо. Над усіма.
І дивився прямо на мене.
Лише короткий рух очима — і я вже знав.
До нього.
  Ноги самі понесли мене вперед. Вгору, по закручених сходах, що ніби знущалися, змушуючи ступати повільніше.
  Кожен крок віддавався глухим стуком у скронях.
  Коли я піднявся, він відступив на кілька кроків у тінь, щоб нас не бачили знизу.
І простягнув руку.
— Смичок.
Я віддав його.
Руки тремтіли. Я намагався це приховати — марно.
— Скільки було фальшивих нот?
— П’ять.
— Я почув сім.
— Їх було п’ять.
Пауза.
Холодна. Тягуча.
— Руку.
— Батьку… не потрібно…
Я не встиг договорити.
Удар.
  Різкий, по щоці.
Голова сіпнулася вбік. У роті відразу з’явився металевий присмак.
Я мовчки відтягнув рукав сорочки.
Він узяв смичок.
І тоді—
Бах.
Перший удар по руці.
Бах.
Другий. Шкіра почала палати.
Бах.
На третьому пальці самі стиснулися, але я не відсмикнув руку.
Я повинен терпіти.
Бах.
Четвертий. З грудей вирвався тихий стогін.
Бах.
П’ятий. Шкіра розійшлася, і тепле потекло вниз.
Кров.
Бах.
Шостий.
Ноги підкосилися.
Світ поплив.
Бах.
Сьомий.
Я впав на підлогу, не втримавшись.
Дихання збилося.
Все тіло горіло.
  А він дивився зверху.
Спокійно.
— Наступного разу ти подумаєш, перш ніж помилятися.
Він поклав смичок убік.
— Скрипка залишиться в мене. Як і всі твої інструменти.
Пауза.
І майже недбало:
— Вони куплені за мої гроші.
Кроки віддалилися.
  Я залишився сам.
Рукав білої сорочки був повністю просочений кров’ю.
І тільки тоді я зрозумів:
це ще не найгірше, що він може у мене забрати.
  У голові гуло так, ніби всередині били дзвони. Я навіть не почув, як вона підійшла.
Лише відчув.
Теплі руки обережно лягли мені на плечі.
— Люціане… ходімо. Я допоможу.
— Не потрібно, — голос прозвучав глухо. — А якщо він і тебе покарає?
Вона не відповіла.
Просто залишилась поруч.
Як завжди.
  Ми мовчки пішли до її кімнати. Колись, ще малими, ми ховалися тут, будували з ковдр вигадані домівки й уявляли, що живемо десь далеко звідси. Там, де немає його.
Двері тихо відчинилися.
  Мати поставила на стіл глечик із теплою водою і так само мовчки вийшла.
Вона ніколи не втручалась. Ніколи не зупиняла його.
Але й не торкалась нас із жорстокістю.
Просто… існувала.
Така ж руда, як Роксана.
Але без її тепла.
— Зараз буде трохи пекти, — тихо сказала вона.
— Роксано, я знаю. Це не вперше… і не востаннє.
Вона нічого не відповіла.
  Обережно змочила тканину й торкнулася рани. Я стиснув зуби, але не відсмикнув руку.
Вона дмухнула.
І пекло стало слабшим.
Її пальці рухались обережно, ніби я міг розсипатися від одного різкого дотику.
Потім вона перев’язала руку клаптем чистої тканини.
— А можливо… востаннє, — тихо сказала вона.
Я коротко всміхнувся.
— Батько ніколи не зміниться.
Пауза.
Вона опустила погляд.
— Люціане… я хочу втекти.
Я різко підняв голову.
— Що? Куди нам тікати? У нас нічого немає. Він навіть за поріг не випускає, і—
— Послухай.
Вона вперше перебила мене.
Тихо. Але твердо.
— Мені сімнадцять. Рано чи пізно він видасть мене заміж. За когось зі своїх старих друзів.
Я напружився.
— Але наш конюх…
— Що — конюх? — різкіше, ніж хотів. — Він щось зробив? Пообіцяв щось?
Я не розумів.
Вона ледь усміхнулась. Сумно.
— Ми кохаємо одне одного.
Тиша.
— Не так, як тато з мамою. Інакше. Так, що… всередині ніби щось оживає. Наче метелики.
  Вона говорила тихо, але в її голосі було життя.
Те, якого тут не було ніде більше.
— Він хоче втекти зі мною. До своєї родини. В далеке селище.
Я мовчав кілька секунд.
Потім кивнув.
— Це… добре. Справді.
І я не збрехав.
План був правильний.
Логічний.
Єдиний можливий.
Але разом із цим усередині щось неприємно стиснулося.
Якщо вона піде…
Тут залишуся тільки я.
І він.
— Ми плануємо це на наступний тиждень, — додала вона тихіше. — Все має пройти добре.
Я подивився на неї.
І вперше подумав:
а що робитиму я, коли її не стане поруч?
  ***

І все ж… я заспокоював себе музикою.
Зрізавши тонку гілку, я вирізав із неї флейту. Недосконалу, грубу — але свою. Про неї батько не знає. І не зможе відібрати.
  Перед тим як заграти, я дістав книгу.
Стара. Важка. Небезпечна.
Я знайшов її випадково — серед мотлоху на ринку, куди одного разу втік. Вона ніби сама чекала, поки я її відкрию.
  Вона допоможе мені позбутися головної проблеми.
Його.
Потрібен лише час, щоб навчитися.
  Я сів у саду, якнайдалі від дому, і підніс флейту до губ.
Мелодія лилася тихо, майже обережно.
Переді мною був маленький паросток.
З кожною нотою він тремтів… ріс…
І вже за кілька митей перетворився на квітку.
Справжню.
Живу.
Я завмер.
Магія працювала.
Це було… чарівно.
  Аж раптом за спиною почулися кроки.
Я різко обернувся.
— Роксано! Ти не повіриш, що я щойно…
— Повірю, — перебила вона тихо, але різко. — І краще б не вірила.
Вона підійшла ближче, опустилася поруч і заговорила майже пошепки:
— Ти що робиш? Хочеш, щоб за таке спалили всю нашу сім’ю?
Я всміхнувся.
— Ну, не обов’язково всю. Можна й лише батька.
Вона навіть не посміхнулася.
— Я серйозно, Люціане. Ти знаєш, що роблять із темними магами. Погрався — і досить. Викинь це. А краще — спали.
— Але це магія…
— Це гріх.
Її голос став тихішим. Жорсткішим.
  Вона підвелася й пішла назад до будинку, навіть не озирнувшись.
Звісно.
  Старша всього на два роки — а поводиться так, ніби має право вирішувати за мене.
Я фиркнув.
Викинути? Серйозно?
Ні.
Тим більше… я знайшов дещо значно цікавіше.
  Я знову відкрив книгу, перегорнувши до останніх сторінок.
Ритуал життя і вічної магії.
Опис був… дивним. Нечітким. Ніби автор навмисно щось недоговорював.
Йшлося про душі.
Про їхню «якість».
Темні душі — найпоширеніші. Вони дають силу. Багато сили. Але ненадовго.
Світлі — рідкісні.
І саме вони… нібито дозволяють досягти вічності.
  Я нахмурився, пробігаючи рядки очима.
Щось про «зв’язок із предметом».
Щось про «якір».
Часто згадувалися музичні інструменти.
Дивно.
Але звучить логічно.
Музика ж і так… має силу.
Я провів пальцями по сторінці.
  Якщо все зробити правильно — можна не просто отримати магію.
Можна стати… більшим.
Сильнішим.
Вільним.
Я злегка усміхнувся.
Єдине, що потрібно — це правильна душа.
Світла.
  Я задумливо втупився в текст, навіть не помічаючи, що деякі рядки суперечать один одному.
Що частина сторінок обірвана.
Що попередження написані дрібніше… і ніби навмисно стерті.
Це не має значення.
Я розберуся.
Я завжди розбираюся.
Я повільно підвів погляд у бік маєтку.
Батько, звісно, не світла душа.
  Але…
Я вивчав.
Не все розумів. Багато сторінок були пошкоджені, деякі — суперечили одна одній. Але це не зупиняло.
Я вивчав, як міг.
  Роксана кілька разів ловила мене за цим заняттям. Буркотіла, злилася… але що вона могла зробити?
— Люціане, ще раз я це побачу — і заберу цю прокляту книгу.
— Добре, добре, — відмахнувся я. — Не злись, сестричко. Це ж останній вечір.
Останній вечір перед її від’їздом.
Завтра її мали забрати.
  …і саме в цей момент пролунав крик.
— Роксано!
Голос батька.
Різкий. Глухий. Небезпечний.
Вона завмерла лише на мить — і кинулась до дверей.
Я — за нею.
  Ледве вийшовши в коридор, я все зрозумів.
У руках батька були її речі.
Ті самі, які вона ховала в сіні, в конюшні.
Втеча.
Він знайшов усе.
— Ти, жалюгідне дівчисько, — його голос був тихим, але від цього тільки страшнішим. — Вирішила, що маєш право обирати? Чи, може, вже вирішила лягти під конюха?
  Я глянув на Роксану.
І вперше в житті побачив у її очах страх.
Справжній.
Вона впала на коліна.
— Татку, пробач… я більше не буду… я обіцяю…
Він рушив до неї.
Повільно.
Як кат, який нікуди не поспішає.
І тоді я зірвався.
Став між ними.
  Руки тремтіли, але флейту я дістав упевнено.
— Люціане… — голос батька змінився. — Не роби дурниць.
Я не слухав.
Я заграв.
  Спочатку звук був рваний. Невпевнений.
Але потім — мелодія лягла рівно.
Його тіло здригнулося.
Ще раз.
І ще.
Наче щось невидиме почало ламати його зсередини.
Я грав далі.
Сильніше.
Глибше.
Я хотів, щоб він відчув усе. Кожен удар. Кожен біль.
Я хотів, щоб він сам знищив себе.
  Але це було складніше, ніж із пацюками.
Набагато.
Його воля чинила опір.
Його тіло не підкорялося повністю.
І все ж…
він впав.
Задихаючись.
Зламаний.
  І в цей момент я відчув дотик.
Легкий. Знайомий.
— Люціане… братику… не треба…
Я здригнувся.
Озирнувся.
Роксана дивилась на мене.
Не зі страхом.
З болем.
— Це не вихід, — тихо.
— Вихід! — голос зірвався. — Мені це подобається! Я хочу, щоб він страждав!
— Віддай флейту.
Вона схопила її.
Я стиснув сильніше.
— Відпусти! Це моє!
— Це не дар, Люціане. Це те, що тебе знищить!
  Ми смикнули її одночасно.
Різко.
Невдало.
Моя рука зісковзнула.
  Я навіть не встиг зрозуміти, що сталося.
Вона зробила крок назад.
Ще один.
І раптом…порожнеча.
Сходи.
Крик, який обірвався надто швидко.
Її тіло покотилося вниз.
Глухо.
Раз.
Два.
І тиша.
Я не пам’ятаю, як опинився поруч.
Просто вже був там.
На колінах.
— Роксано… — шепіт. — Роксана…
Вона лежала обличчям донизу.
Я перевернув її.
І все всередині мене обірвалося.
Очі.
Відкриті.
Але… порожні.
Під нею розповзалася темна пляма.
— Ні… ні… ні… — я говорив тихо, майже лагідно. — Досить… досить жартувати… ходімо… я перев’яжу… як ти мені…
Вона не відповіла.
Світ наче став глухим.
Далеким.
Нереальним.
І тоді я почув кроки.
Повільні.
Впевнені.
— Ти вбив її.
Я підняв голову.
  Батько стояв над нами.
Вже рівно. Уже без болю.
— Ні… — голос зламався. — Це… це випадково…
— Випадково? — він нахилив голову. — Ти завжди будеш так казати. Коли руйнуватимеш усе, до чого торкнешся.
Я мовчав.
— Ти забрав у неї життя, — тихо. — Єдине, що в неї було справжнього.
  В кімнату вбігла мати.
І вперше… вона впала на коліна.
— Боже… Роксана… що сталося?..
— Спитай у свого сина, — холодно кинув батько. — Він тепер вирішує, хто житиме.
Я затис флейту в руках.
— Я можу… я можу виправити… — пальці тремтіли. — Я зараз…
Я заграв.
Ноти ламалися.
Зривалися.
Нічого не змінювалося.
Бо магія не повертає мертвих.
Ніколи.
Батько нахилився ближче.
І прошепотів — так тихо, що чула лише я.
— Ти проклятий, Люціане.
— Усе, що ти любитимеш — ти знищиш.
— І я подбаю, щоб світ це знав.
  Щось у мені обірвалося.
Я підвівся.
І побіг.
Коридори.
Сходи.
Двері.
Голоси позаду.
Чи в голові.
Я не розрізняв.
«Ти вбив її.»
«Це ти.»
«Ти завжди будеш руйнувати.»
Я біг, поки не перестав відчувати ноги.
Поки маєток не зник за спиною.
Поки залишився тільки шум.
І темрява.
…
Я не пам’ятаю, як дістався порту.
Пам’ятаю лише холод.
І голод.
І людей, яким було байдуже, хто ти.
— Грати вмієш? — кинув хтось.
Я кивнув.
Мене пустили на борт не за ім’я.
Не за гроші.
За музику.
Я грав.
І вперше звук не приносив полегшення.
Він різав.
Нагадував.
Змушував чути її голос у кожній ноті.
Корабель рушив.
А я стояв, стискаючи флейту, і дивився, як берег зникає.
Я думав, що втік.
Що залишив усе позаду.
Я помилявся.
Справжнє покарання не залишилось там.
Воно було зі мною.
Усередині.
І тільки з часом я зрозумів—
смерть була б милосердям.
Мені ж дісталося інше.
Жити.
Довго.
З пам’яттю, яка не стирається.
З провиною, яка не відпускає.
З вічністю, яку я сам собі обрав.