Розділ 18. Люціан.

По кімнаті розтікався терпкий запах паленого дерева. Шкода, що тут немає каміна — втім, свічки справлялися не гірше.   Їхнє полум’я відбивалося у склі колб і спотворювало тіні на стінах.
Я не мерз.
Хіба може змерзнути той, чиє серце давно навчилося не відчувати холоду?
  Я обережно помішав настій. Темна рідина повільно густішала, набуваючи потрібного відтінку.
Еліксир пам’яті.
  Цікаво буде спостерігати за герцогом, коли він забуде про той прикрий інцидент.
Ще кілька інгредієнтів — і ритуал буде завершено.
  Поки суміш застигала, я сів за стіл.
Щоденник — єдина річ, яка дозволяє впорядкувати думки, перш ніж вони стануть небезпечними.
Я відкрив сторінку.
Запис:
"Сьогодні я знову підійшов надто близько до межі дозволеного.
І, можливо, вперше за довгий час по-справжньому відчув страх.
Не через магію. Не через силу.
Через неї.
Я відчув кохання.
І це небезпечніше за будь-який ритуал.
Нам ніколи не бути разом. Моя природа не створена для світлого життя. І спогади про Роксану досі стоять між мною та майбутнім.
Не кожна казка закінчується щасливо.
Але, як казала Роксана…
«Не кожне життя завершується смертю. Деякі — каяттям.»"
  Що ж, завтра доведеться відшукати Роззі. Вона зникла надто раптово.
Навряд чи їй вистачило терпіння чекати, поки я ходив по воду.
  Ранок у маєтку нічим не відрізнявся від попередніх: метушня, голоси, дзенькіт посуду. Усіх покликали до сніданку.
  І тільки сівши за стіл, я зрозумів причину чужого піднесеного настрою.
Розалі.
Кремова сукня — проста, але надто вже личить їй.
І місце… поруч із герцогом.
  Вони тихо про щось перешіптувалися. Занадто близько. Занадто невимушено.
Я сів.
  Стілець скрипнув гучніше, ніж мав би.
Вільям ледь нахилився до мене, з тією самою самовдоволеною усмішкою:
— Як бачите, вона може бути щаслива і без ваших… пісеньок.
Я нічого не відповів.
Бо, на жаль, він мав рацію.
  Протягом усього дня Розалі поводилась так, ніби мене не існує.
Ні погляду. Ні слова.
Ніби я справді вкрав у неї щось більше, ніж просто спокій.
Мої слова так її зачепили?
…можливо, це навіть на краще.
  Поки герцог був зайнятий у своєму кабінеті, нам запропонували прогулянку їхнім знаменитим парком.
  Ще одне місце, яким тут заведено захоплюватись.
  Доріжки, підстрижені кущі, надто правильні алеї. Усе ідеальне настільки, що аж дратує.
І люди.
  Перший погляд я помітив одразу.
Жінка у фіолетовій сукні. Занадто довго дивиться. Не приховуючи.
Я зупинився.
— Пробачте, у мене щось на обличчі?
Вона здригнулась, явно не очікуючи, що я звернусь.
— Ні, пане… я просто…
— Тоді, можливо, поясните, що саме вас так зацікавило?
Вона поспішно відвела погляд і майже втекла.
  Але вона була не єдина.
Погляди.
Тихі, косі, занадто уважні.
— Не розумію, тут настільки не звикли до нових облич? — навіть Міранда виглядала роздратованою, від зайвої уваги, що вже було показником.
— А може, справа не в нас, — кинув я, — а в герцогові?
Моя теорія, як і очікувалося, залишилась без відповіді.
Звісно.
Тут швидше засумніваються в здоровому глузді, ніж у ньому.
  Я ковзнув поглядом уперед.
Розалі йшла трохи попереду.
І навіть не озирнулась.
 Настав час готуватись до наступної події.
Знову гості. Знову бал.
На щастя — цього разу не в маєтку герцога, а в сусідньому домі.
Будівля стояла між його володіннями й тим самим згарищем.
Дивне місце для святкувань.
Людей було більше, ніж у “ідеального” герцога.

Я швидко знайшов собі місце біля стіни — достатньо зручне, щоб залишатися непоміченим і водночас бачити все.
Спостерігати завжди простіше, ніж брати участь.
Мій погляд сам знайшов її.
Розалі.
Блакитна сукня — витончена, майже невагома.
Надто ніжна для цього галасу.
…пізніше.
Я виловлю цю золоту рибку пізніше.
І ми поговоримо.
Про все, що вона вирішила не сказати.
Але щойно ця думка сформувалась —
він підійшов до неї.
Герцог.
Занадто впевнено. Занадто… вчасно.
Він легко постукав ложкою об край келиха.
Зал поступово стих.
— Хвилинку уваги, — його голос звучав спокійно, навіть м’яко. — Я хотів би поділитися чудовою новиною.
Погляд — на неї.
Звісно.
— Я не майстер гучних слів… але з першої нашої зустрічі я зрозумів: кращої кандидатури для мого серця просто не існує.
Пауза.
Надто коротка.
— Я закоханий. І щасливий повідомити… що ми з леді Розалією вже обвінчалися.
Тиша тріснула.
Розалі підняла руку.
Кільце спіймало світло й блиснуло — занадто яскраво.
Занадто остаточно.
Залу накрили оплески.
Реакції розділилися майже навпіл: одні щиро вітали, інші — перешіптувалися, не надто тихо.
— Буде як і минулого разу?..
— Тихіше ти…
— Бідна дівчина. З таким чудовиськом — у шлюб.
Чудовиськом?
Як і минулого разу?..
Я підійшов ближче.
— Перепрошую, про що ви говорите?
Жінка здригнулась і одразу відвела погляд.
— Ні про що, пане. Вам почулося.
І вони поспішили змішатися з натовпом.
Звісно.
Тепер це стало ще цікавіше.
Цікаво.
Надто цікаво, щоб ігнорувати.
Але трохи розпитуючи, я все ж дізнався в чому діло.
Музика знову заграла. Люди повернулися до танців, ніби нічого й не сталося.
Розалі не відходила від герцога ні на крок.
Звісно.
Тримається поруч із ним, ніби так і має бути.
Хай йому чорт.
Як же мені його прибрати?..
Я ковзнув поглядом по залі.
І тоді згадав: прямі методи — для дурнів.
Я ледь повів рукою.
Ледь помітно.
Келих у руках Розалі хитнувся — і темне вино слухняно перелилося через край, заливаючи тканину її сукні.
Пляма розквітла миттєво.
— Ой… яка я необережна, — вона тихо зітхнула, але в голосі не було паніки. Лише роздратування. — Перепрошую, мені потрібно змінити сукню.
Вона швидко рушила до виходу, намагаючись не привертати уваги.
Розумно.
Я рушив за нею майже непомітно.
Та варто було крокам відлунити в коридорі, як вона обернулась.
Помітила мене — і одразу прискорилась.
Я теж.
Ще крок. Ще.
І раптом — вона побігла.
На мить перед очима спалахнув спогад десятирічної давнини.
Світлі коридори. Сміх. І ця ж сама гра.
Розалі завжди любила тікати.
…що ж.
Зіграємо ще раз.
Вона бігла швидко, притримуючи важкий поділ сукні. Тканина плуталась у ногах, але це її не зупиняло. Світлі кучері вирвались із зачіски й розсипались по спині, підстрибуючи з кожним кроком.
І, попри все — вона залишалась спритною.
Надто.
Ми звернули ще раз — і раптово вперлися в глухий кут.
Жодних дверей. Жодного вікна. Лише гола стіна.
Дивно порожнє місце.
І тільки ми.
Вона різко обернулась, важко дихаючи:
— У тебе все гаразд із головою? Бігти за дівчиною через увесь маєток?
Я зробив крок ближче.
— О, ні. Це в тебе не все гаразд із головою. Вийти заміж за герцога?
— А що мені залишається? — різко.
Вона відступила — спиною до стіни.
Я опинився занадто близько.
Надто.
— Розаліє, я… — слова вперто не складались. — Я не знаю.
Чесно. Вперше за довгий час — не знаю.
Я нахилився трохи ближче, і голос сам знизився до шепоту:
— Але я знаю одне. Він небезпечний.
Її губи здригнулись у ледь помітній, гіркій усмішці.
— Не більше, ніж ти. Як і будь-який чоловік.
Пауза.
— Але гідності в нього, схоже, більше.
Це вдарило точніше, ніж мало б.
— Ти так вважаєш, бо я тебе… торкався?
— Ні.
Вона підняла на мене очі.
І тільки тепер я побачив те, що вона ховала весь цей час —
вологий блиск, відчай, образу, яка не мала права звучати вголос.
— Тому що ти торкнувся не лише мого тіла, — тихіше. — А душі.
Ще крок. Вона не відступає.
— І все одно думаєш про іншу.
Серце на мить ніби спинилось.
— Про Роксану.
…
Світ ніби зсунувся.
Я різко відсмикнувся, ніби від удару. Рука інстинктивно вперлась у стіну позаду неї.
Тверду.
Глуху.
— Звідки ти… — голос зірвався, став чужим. — Де ти почула це ім’я?
Тиша між нами загусла.
Я відчув, як щось під долонею ледь помітно здригнулося.
Камінь.
Ніби… піддався.
Запізно.
З глухим клацанням стіна під моєю рукою посунулась.
Я не встиг відреагувати.
Підлога під нами провалилась на півкроку — і наступної миті ми обоє втратили рівновагу.
Темрява ковтнула нас різко.
Падіння було недовгим, але різким.
Повітря вибило з легень, світ на мить перевернувся — і ми вдарилися об холодну підлогу.
— Ти ціла? — мій голос прозвучав хрипко.
У відповідь — лише її збите, нерівне дихання.
— Думаю… так.
Темрява тут була не повною. Кілька свічок, розставлених уздовж стін, ледве освітлювали простір, вириваючи з пітьми шматки каменю й тіні, що здавались живими.
Я підвівся першим, озираючись.
— Нам потрібно вибратися звідси.
Ледь чутний звук — вона хмикнула.
— О ні, — спокійно, надто спокійно. — Ми нікуди не підемо, поки я не почую відповідь.
Я завмер.
Звісно.
— Хто така Роксана? — її голос став тихішим, але твердішим. — І що це за секрет?
Тиша впала між нами.
Важка. Глуха.
Минула хвилина. Можливо, більше. Час тут ніби втратив форму.
Ми стояли майже нерухомо, розділені лише кількома кроками — і всім тим, що я не хотів вимовляти вголос.
Слова застрягли в горлі.
Я міг мовчати.
Міг збрехати.
Міг піти.
Але цього разу — ні.
— Роксана… — голос зірвався ледь помітно. — це моя давно померла сестра.
Свічка поруч тріснула, кинувши різку тінь на стіну.
І раптом стало ще темніше, ніж було.