Розділ 17. Розалі.

Щоденник Люціана:
«Коли Роксана сміється на весь будинок, я розумію: день минув не дарма. На жаль, тепер це трапляється лише в моїх снах».

Хвилини розтягнулися на вічність.
Але він був підозріло спокійний.
Без крику.
Без докору.
Лише холодна зосередженість у блакитних очах.
  Потім він різко розвернувся й рушив назад стежкою.
О ні.
Якщо всі дізнаються…
Я не могла цього допустити.
  Підбігла до нього, схопивши за край рукава.
— Це не те, що ви могли подумати… — голос зрадницьки тремтів. — Пробачте, це просто непорозуміння.
— Розаліє, я…
— Ні, послухайте, я розумію, що все виглядає… інакше. Але це не…
— Розаліє.
Він вимовив моє ім’я тихо, але так, що я одразу замовкла.
  Його погляд ковзнув повз мене.
Кудись за спину.
Я знала, на кого.
Люціан досі стояв у тіні.
Блакитні очі герцога затримались на ньому лише на мить.
Без злості.
Без виклику.
Лише оцінка.
  Потім він знову подивився на мене.
І в тому погляді було… дивне тепло.
— Я не буду нікому розповідати про побачене. І якщо вас хвилює моє ставлення — воно не змінилося. Я не засуджую вас.
Він обережно звільнив рукав з моїх пальців.
— Проте такі інтриги — це мить. А життя значно довше.
Він зробив паузу.
— І це не завадить моїм намірам щодо вас.
Серце пропустило удар.
  Його погляд знову ковзнув у бік Люціана — тепер довше.
Спокійніше.
Впевненіше.
— Якщо ви справді цього забажаєте… — куточок його губ ледь помітно сіпнувся, — я ще доведу вам, що забажаєте.
І лише після цього він розвернувся та пішов.
Не поспішаючи.
Наче вже знав, що партія ще не завершена.
  Хоч він і пішов, мене все одно ще трусило. Наче холод пробрався під шкіру й не відпускав. За мить я відчула легкий доторк до плеча.
— Розаліє, пробач мене…
Я обернулася — і опинилася в його теплих обіймах. Занадто теплих після тієї крижаної миті.
— Ти не винен. Тим паче… я сама цього хотіла.
  Він притис мене ближче, і важкий дотик його губ до мого волосся повільно заспокоїв серце, що все ще калатало.
— Якщо ти бажаєш, ми не будемо поспішати, — тихо мовив він. — Тим паче твій батько ніколи не дозволив би нам… побратися.
Я завмерла.
Його слова прозвучали спокійно. Надто спокійно.
  Потім я повернулася до зали, залишивши його надворі. Та навіть під світлом свічок мені не ставало легше.
У голові крутилося лише одне запитання: чому мій батько не дозволив би нам побратися?
І ще гірше — чи, можливо, сам Люціан не хоче, щоб я стала його дружиною?
Я й сама не знала, що думати. Невже після стількох років Люціан готовий покинути мене вдруге?
  Ці думки не полишали мене весь вечір. Та зрештою я не витримала. Швидко дійшовши до його кімнати, я навіть не постукала.
  Відчинивши двері, побачила його за письмовим столом. Він уважно щось писав, схилившись над аркушем. У світлі свічки його постать здавалася різкішою — сорочки на ньому не було.
Його очі повільно піднялися на мене.
— Розаліє? Що ти тут робиш?
— Мені не спалося… І я вирішила, що нам потрібно поговорити. Про все.
  Він виглядав дещо спантеличеним — чи то через мій несподіваний візит, чи через мій вигляд.
  Ніч була вже глибока, тож я стояла в легкій сорочці для сну, а неслухняні кучері розсипалися по спині.
— Тоді… можливо, присядеш? — тихіше мовив він. — І, якщо не заперечуєш, я вкрию твої плечі. Тут прохолодно.
  Він підійшов до дверей і, на мить завагавшись, замкнув їх — про всяк випадок.
— Не боїшся залишатися в кімнаті з чоловіком наодинці? — у його голосі з’явилась тінь усмішки.
— А ти не боїшся, що я можу покликати на допомогу? Або розбити об тебе одну з тих ваз? — я кивнула на масивну порцелянову прикрасу біля стіни.
Він тихо видихнув. Усмішка стала справжнішою.
— Забув, що ти не з крихких.
  Він замкнув двері. Повільно. З характерним клацанням.
І замість одразу підійти — залишився стояти спиною до мене.
Його пальці затримались на ключі довше, ніж потрібно.
Я бачила, як напружилась лінія його плечей.
— То про що ти хотіла поговорити? — спитав він, не обертаючись.
— Чому ти не хочеш мене?
Тепер він обернувся.
— Не хочу тебе?..
— Як дружину.
Це слово повисло між нами.
  Він провів рукою по волоссю, потім стиснув кулак — швидко, майже непомітно.
— Розалі… не те щоб я не хотів. Але твій батько ніколи не дозволить.
— Це не відповідь.
Я зробила крок ближче.
— Ти маєш маєтки. Маєш ім’я. Маєш вплив. То що ж насправді тебе зупиняє?
Він мовчав.
Занадто довго.
— Розалі… усе не так просто. Можливо, одруження — це не для мене.
От тепер він відвів погляд.
І саме це мене зламало.
Не для нього?
— Чи це я не для тебе? — тихіше.
Він різко вдихнув.
— Не кажи так.
О, значить болить.
  Я сильніше притиснула до грудей покривало, яке він накинув мені на плечі.
— Люціане, принеси мені води.
Він одразу кивнув. Занадто швидко. Наче вдячний за можливість втекти.
— Не виходь сама. Тут прохолодно.
І все ж ненавидіти його важко — навіть зараз він турбується про мене більше, ніж будь-хто інший.
  Я спробувала заспокоїтися, кілька разів пройшлася кімнатою. Та це не допомогло. Тоді сіла за його стіл.
І саме тоді помітила відкритий щоденник.
Я не хотіла заглядати в його записи.
  Та мій погляд зачепився за одне ім’я.
Роксана.
Не титул. Не прізвище. Просто ім’я.
Так, ніби воно щось означало.
Ніби воно було важливим.
Можливо, тому одруження — “не для нього”?
Можливо, в його житті вже є та, про кого він думає вночі?
Мої пальці повільно ковзнули до краю сторінки.
І я ще могла зупинитися.
І все ж я відкрила сторінку.
Лише один уривок. Нічого більше.
  Та перше, що впало в очі, — дата.
Шістдесят років тому.
Я завмерла.
Це чийсь старий щоденник? Родинна реліквія? Чи жарт?
Погляд ковзнув нижче.
«Роксана — світло в моєму житті.
Без неї життя більше не має сенсу.
Я зроблю все можливе, щоб ніхто і ніщо не змогли розлучити нас».
У грудях щось стиснулося.
Світло в його житті.
Я перечитала рядки знову. І ще раз.
Не пристрасть. Не випадкова згадка.
Світло.
  Я відчула, як до обличчя приливає жар.
Дурна.
Дурна дівчинка, яка повірила в красиві слова й теплі погляди.
Можливо, одруження — не для нього.
Звісно не для нього.
Бо його серце вже давно належить комусь іншому.
Шістдесят років тому. Хах, а якже? Дурні жарти не роблять ситуацію кращою.
  Я різко закрила щоденник.
Не дочекавшись тієї клятої води, я вибігла з кімнати.