Розділ 15. Люціан.

Щоденник Люціана:

"Я завжди вірив, що магія — це інструмент. Холодний, точний, підконтрольний.
Сьогодні вона довела протилежне.
Магія не слухає розум.
Вона слухає серце.
І якщо серце сповнене ревнощів — вона стає зброєю.
Я не хотів руйнувати люстру.
Я хотів зруйнувати момент між ними.
І магія мене зрозуміла."

Сучий син.
Паскуда аристократична.
Пихатий нарцис.
Я, звісно, теж не святий. Але хоча б не настільки огидний.
Він дозволив собі торкнутися її руки довше, ніж це прийнятно.
  Кулак врізався в стіл раніше, ніж я встиг подумати. Дерево глухо тріснуло, чорнильниця перекинулася, папери посипалися додолу.
Чорт забирай.
  Потрібно заспокоїтися. За годину — вечірнє свято. Посмішки. Манери. Благородство.
  Я важко опустився в крісло й заплющив очі.
І правда вдарила сильніше за будь-який стіл.
Я теж ще та паскуда.
Розалі…
Її честь сьогодні висіла на волосині.
А я майже дозволив собі переступити межу.
Не такого для неї хотіла б її мати.
Не такого чоловіка вона б схвалила.
Я провів рукою по обличчю, намагаючись стерти з пам’яті її погляд.
Вона довіряла мені.
А я ледве не зрадив це.
Я повинен пам’ятати початкову ціль свого приїзду сюди.
  Трохи відпочивши, наш люб’язний господар повів нас до міського парку.
“Міського” — надто гучне слово. Це радше приватний клаптик раю для обраних.
Парк розкинувся у формі кола, а довкола нього, на достатній відстані одне від одного, височіли маєтки. Кам’яні фасади, білі колони, ковані балкони. Кожен — достатньо близько, щоб бачити сусідів. І достатньо далеко, щоб не чути їхніх таємниць.
Шість маєтків.
Тепер п’ять.
Одна з доріг, що вела від парку, заросла бур’яном. Камінь потемнів, гравій зник під мохом. Ніхто навіть не намагався підтримувати ілюзію порядку.
— Знаєте, друзі, тут чи не найкраще місце, де я бував, — проголосив Вільям із тією самою усмішкою, яку він носить на людях.
На людях він завжди майже святий.
— Так, усі дороги від парку ведуть до маєтків, — чемно пояснив герцог. — Їх тут шість. Було. Тепер п’ять.
— Чому? Один покинули? Чи не вистачило коштів на утримання? — Розалі, як завжди, надто зацікавлена.
  Вона йшла трохи попереду нас. Світло-блакитна сукня з тонкого мусліну м’яко рухалася разом із кроками. Корсет підкреслював талію, але не виглядав зухвало — ще ні. Рукави ледь спускалися з плечей. Капелюшок із вузькими стрічками затіняв обличчя, а в руці вона тримала мереживну парасольку від сонця.
Невинність.
Майже.
  І, звісно, вона підійшла ближче саме до герцога.
— Ні, — відповів він спокійно. — Згорів. Разом зі своїми мешканцями.
Тиша впала різко.
Навіть птахи, здається, на мить замовкли.
— Яка трагедія… — тихо мовила Розалі.
Я помітив, як її пальці міцніше стиснули ручку парасольки.
Герцог дивився на неї занадто довго.
— Трапляються нещасні випадки, — додав він. І в його голосі було щось, що мені зовсім не сподобалося.
Хах. Обличчя присутніх варто було б намалювати.
  Після цього прогулянка мені навіть трохи сподобалась.
Можливо, тому що я вперше побачив, як її очі блиснули не лише цікавістю… а й викликом.
А можливо, тому що я зрозумів:
цей парк зберігає більше таємниць, ніж здається.
І мені варто пам’ятати, навіщо я тут.
І заради кого.
  Вечір підкрадався повільно, але неминуче.
І, нарешті, ця прогулянка завершилась.
Після кількох годин підготовки ми зібралися у великій залі.
Особливий вечір.
  Він став таким у ту мить, коли я побачив її.
Розалію.
Дивно навіть думати її повним ім’ям.
Роззі — це дитина з розпатланими косами й надто щирими очима.
А ця жінка переді мною…
Не маленька Роззі.
Не незграбна дівчинка.
А моя.
Зухвала. Небезпечна. Прекрасна Розалія.
  Темно-зелена сукня щільно облягала її тіло, підкреслюючи кожен вигин так, ніби тканина була створена саме для неї. Виріз у зоні декольте був на межі дозволеного — можливо, навіть трохи за нею.
І вона знала це.
  Високий пучок відкривав шию — тонку, витончену, занадто привабливу. Кілька навмисно випущених пасм спадали вздовж щік, пом’якшуючи риси.
Але справа була не в сукні.
Не в зачісці.
В її очах.
Там більше не було сумніву.
Лише впевненість. І виклик.
Вона дивилась на мене так, ніби чекала.
Ні.
Ніби перевіряла — витримаю я чи ні.
  Вона повільно наблизилась.
Надто близько.
Я відчув аромат її парфумів — щось квіткове з гіркою нотою. Доросле.
— Ви дивитесь надто пильно, — тихо мовила вона.
— А ви вдяглись надто відверто, — відповів я, не відводячи погляду.
Куточок її губ ледь здригнувся.
— Можливо, я просто більше не дитина.
Моя рука сама потягнулась до її талії.
Занадто сміливо.
Пальці ковзнули по тканині, стискаючи її трохи сильніше, ніж дозволяє етикет.
Вона не відступила.
Лише зробила ще пів кроку.
Тепер між нами не залишилось повітря.
— Ви граєтесь з вогнем, Розаліє, — прошепотів я, нахиляючись до її вуха.
— А хіба ви не любите пожежі? — відповіла вона.
І в цю мить я зрозумів:
Якщо сьогодні хтось і згорить — то це буду я.
І все ж я програв.
Її погляд був настільки прямим, настільки впевненим, що я першим відвів очі. Лише на мить. Але цього вистачило.
  Провівши її до батьків, я відступив. Потрібно було повітря. І щось міцніше за нього.
Я взяв келих вина. У горлі раптом пересохло, ніби я щойно пробіг кілька миль.
Та спокій тривав недовго.
Коли я обернувся до зали, музика вже почалась.
І вона танцювала.
З герцогом.
Надто близько.
  Його рука лежала на її талії так впевнено, ніби мала на це право. Їхні кроки були злагоджені, майже інтимні. Вони не просто танцювали — вони розмовляли поглядами.
І Розалі… не відводила очей.
Щось у мені стиснулося.
Музика стихла повільніше, ніж мені хотілося.
Герцог зробив крок назад, але не відпустив її руки.
— Дозвольте, — промовив він досить голосно, щоб це почули найближчі.
  З кишені камзола він дістав намисто.
Кришталь, тонка робота, каміння виблискувало у світлі свічок. Воно коштувало більше, ніж половина цього залу.
Зал завмер.
Він став позаду неї.
Повільно. Обережно. Як хижак, що не поспішає — бо здобич не тікає.
Відкинув кілька пасм, що вибилися з її зачіски під час танцю.
Його пальці торкнулися її шиї.
Я відчув це так, ніби торкнулися мене.
Намисто лягло на її шкіру.
Кришталь заграв світлом.
  У мене в руках защипало.
Спершу ледь помітно.
Потім сильніше.
Емоції, які я так довго тримав під контролем, піднялися на поверхню. Ревнощі. Злість. Щось темніше.
  Він дивився на неї з тією ніжністю, якої я собі ніколи не дозволяв.
І вона…
Вона відповіла йому тим самим.
Лише погляд.
Лише тиша між ними.
Але цього було достатньо.
  Тепло в долонях перетворилося на пекучий імпульс. Я навіть не зрозумів, у який момент стиснув пальці.
Щось вирвалося назовні.
Різкий спалах.
І наступної секунди вибухнув тріск.
Люстра над танцювальною залою здригнулася.
Кришталь засвітився — і розлетівся.
Сотні уламків посипалися вниз, мов дощ із гострих зірок.
Герцог миттєво відсмикнув Розалі вбік, притиснувши до себе.
Люди закричали.
Свічки хитнулися.
Музика обірвалася.
Кришталеві уламки вкрили підлогу, блищачи так само, як щойно подароване намисто.
Я стояв нерухомо.
Келих випав із рук, розбившись об мармур.
І лише тоді я зрозумів:
Це зробив я.