Розділ 14. Розалі.

Щоденник Люціана:

''Є закляття, що дозволяє пройти крізь натовп так, що ніхто не запам’ятає твого обличчя.
Дивно, але з роками воно стає непотрібним.
Люди й так перестають дивитись."

Всю ніч мені снився один і той самий сон.
Червона тканина під долонями — м’яка, тепла.
Світло свічок, що тануло в темряві.
І він.
  Я не бачила його повністю — лише знайомий профіль, темне волосся, зібране стрічкою, і той самий погляд, від якого всередині ставало занадто тихо.
Люціан.
  Уві сні я вимовляла його ім’я так, ніби воно завжди належало мені.
Його пальці ковзали по моєму зап’ястку, повільно, обережно.
Наче я була чимось крихким.
Наче він боявся, що я зникну.
  Я прокинулась до того, як він встиг щось сказати.
Безглуздя.
Це просто сон. Дурна уява, що чіпляється за обличчя, яке я бачила лише раз.
  Карета різко здригнулась, і я задихнулась, стискаючи поділ сукні.
Їхала в кареті я з Едгаром.
— Спати будеш уже в замку. Можливо, навіть не сама.
— На що ти натякаєш?
— Ти розмовляєш уві сні, сестро.
Від слова «сестро» в його виконанні мені завжди хотілося зачинити двері на ключ.
Ми під’їжджали до маєтку. Вогні за вікном здавались надто яскравими.
Що я говорила?
Він нахилився ближче.
— Але не хвилюйся. Якщо він відмовиться, завжди можеш покликати мене.
Його рука ковзнула по моїй спині. Повільно.
Я завмерла.
— Цікаво дізнатись, яка на смак леді зі знаті.
  Він вийшов з карети, а я залишилась сидіти, намагаючись згадати, чи звучало вночі ім’я Люціана з моїх вуст.
  Вийшовши з карети, я на мить забула про втому.
  Маєток здіймався переді мною білою, майже сліпучою стіною. Світло ковзало по мармурових колонах, а вздовж алеї тягнулися каштанові дерева — важкі, темні, майже урочисті. На відміну від нашого родинного дому, цей здавався відкритим світові. І небезпечним.
  Його володар і справді пасував цьому місцю.
Він стояв на сходах, зустрічаючи нас з тією блискучою усмішкою, що межувала між щирістю і вправною звичкою.
  Коли ми наблизилися, батьків одразу повели до зали. Я ж залишилась на сходах.
— Розалі, навіть після такої довгої дороги ви маєте чарівний вигляд.
  Він галантно взяв мою руку і ледь торкнувся губами пальців. Його погляд ковзнув нижче — до тонкої пов’язки.
— Як ваша рука? На троянді було чимало шипів…
Його голос став тихішим.
— Дякую, нічого страшного. — Я ледь усміхнулась. — Чесно кажучи, ви тоді так раптово пішли…
— О, я не хотів…
Кроки за спиною пролунали надто голосно.
— Звісно, він не хотів, — пролунало спокійно, але різко.
Я обернулась.
  Люціан зійшов з останньої сходинки карети так, ніби сцена була поставлена спеціально для нього. Темний одяг різко контрастував із білизною фасаду.
— Як справжній джентльмен, він просто не бажав ставити леді в незручне становище.
Його усмішка була бездоганною. І холодною.
— Вибачте за мою грубість, — додав він уже до господаря маєтку. — Дорога видалась дещо… складною.
Між чоловіками промайнула ледь помітна пауза.
  І я раптом зрозуміла, що троянда була не найгострішим, що трапилось того вечора.
Ми разом рушили до маєтку.
  Велика зала зустріла нас світлом.
Кришталеві люстри розсипали по стінах холодні відблиски, і біло-блакитні відтінки інтер’єру створювали відчуття кришталевої чистоти. Стеля здавалася надто високою, ніби простір навмисно хотів показати свою велич.
  Люди метушилися — шурхіт суконь, приглушений сміх, дзвін келихів. Усе виглядало бездоганно вишуканим.
— Знаєте, Розалі, — голос господаря лунав поруч, — я все життя мріяв виховувати своїх майбутніх дітей саме тут.
Його погляд ковзнув по залі так, ніби він уже бачив у ній чиєсь майбутнє.
— Хто знає, можливо ваша мрія здійсниться найближчим часом, — Міранда, як завжди, втрутилась із люб’язною усмішкою.
Я лише чемно кивнула.
  Після невеликої прогулянки садом — павичі, що повільно розпускали хвости, темна гладінь озерця з лінивими черепахами, запах сирої трави — нам показали кімнати для відпочинку.
  Коли двері зачинилися, тиша виявилась майже оглушливою.
Поки тіло відпочивало, мозок невтомно прокручував події вчорашнього вечора. Щоразу, згадуючи той момент, я ніби наяву відчувала його дотики на своїх губах. Відгук був миттєвим — десь глибоко всередині солодким болем затягнуло низ живота.
  Пульсація ставала дедалі виразнішою, набагато сильнішою, ніж від звичайних фантазій. Тепер мені було замало просто думок. Рука мимоволі ковзнула вниз, туди, де зосередилося все моє очікування.   Спершу легкі, майже невагомі рухи допомагали розслабитись, але пам'ять вперто підкидала нові образи.
  Наші тіла. Його руки на моїй шкірі. Глибокі, ненаситні поцілунки.
Збудження накрило з головою, витісняючи залишки самоконтролю.
— Хай йому грець... Люціан... — прошепотіла я в порожнечу кімнати.
  Рухи стали різкими, відчайдушними. Коли хвиля насолоди нарешті розлилася тілом, приносячи омріяну розрядку, я завмерла, важко дихаючи. Навіть тепер, відчуваючи вологу між стегнами, я розуміла — це лише тимчасове полегшення. Я все ще хотіла більшого.
І раптом мене накрило.
Не сором.
Не страх.
Відраза.
До себе.
  Я повільно сповзла з ліжка на підлогу, холод мармуру обпік шкіру крізь тонку тканину. Сльози зірвалися раптово — тихі, майже беззвучні. Я закусила губу, щоб не видати ні звуку.
  Руки, що хвилину тому тремтіли від власних фантазій, тепер зім’яли поділ задертої сукні.
Наче я хотіла вирвати з себе ті відчуття.
Я дитина.
Його слова різонули знову.
Для нього я назавжди залишуся дівчиськом?
Навіть якщо готова до шлюбу.
Навіть якщо готова народити спадкоємця.
Навіть якщо моє тіло давно перестало бути дитячим.
Груди стисло так сильно, що стало важко дихати.
Він намагався відштовхнути мене.
Сховатися за холодом.
За зверхністю.
Я витерла сльози долонею.
Ні.
Я не його маленька помилка.
Не випадковість.
І точно не пішак у чужій грі.
Навіть герцог на шахівниці має свою вагу.
І інколи саме від нього залежить фінал партії.
Я повільно підвелась, розгладжуючи сукню.
Якщо він бачить у мені дитину —
я змушу його помилитися.