Розділ 13. Розалі.

Щоденник Люціана:

"Закляття правди працює навіть на брехунах.
Але майже ніколи — на тих, хто бреше собі."

Навколо горіли сотні ліхтарів. Вони були прив’язані до гілок старих дерев, підвішені над лавками, розтягнуті між будинками тонкими мотузками, ніби зоряне небо спустилося нижче.
Світло було теплим — золотим, живим.
У ньому все здавалося м’якшим.
Між ліхтарями літали світлячки, і важко було розрізнити, де закінчується людське світло й починається природне.
  Люди сміялися.
Діти бігали з дерев’яними іграшками.
Молоді дівчата кружляли в танці просто посеред вулиці, тримаючись за руки.
Хтось грав на скрипці, хтось на барабані, а старий чоловік біля криниці співав протяжну народну пісню.
Повітря пахло медом, запеченим тістом, смаженими горіхами й яблуками в карамелі.
— Не відходь від мене ні на крок, — тихо сказав Люціан.
Його голос тут звучав інакше — насторожено.
  Містечко було невеликим, затиснутим між пагорбами. До нього — якихось двадцять хвилин ходьби від маєтку, але здавалося, що це зовсім інший світ.
— Не бажаєш щось скуштувати? — запитав він.
Він ніби трохи губився в натовпі, не звиклий до шуму й людського тепла.
— Я не брала з собою монети.
— Я заплачу.
  Ми зупинилися біля лавки, де жінка в яскравій хустці продавала медові пряники з корицею та горіхами. Вона загортала їх у папір і посипала зверху цукровою пудрою.
Я зробила перший укус — і заплющила очі.
— Господи… яка ж це смакота. Чому наші кухарі таке не готують?
— Тому що це їжа не для аристократів.
— Ти теж ніколи такого не їв?
Він ледь усміхнувся.
— Їв. І досить часто, коли подорожував.
Його погляд ковзнув по натовпу — уважний, зібраний.
  Я помітила бочку з темним напоєм, біля якої юнак розливав щось у глиняні кухлі.
— Можливо, вип’ємо? В горлі пересохло.
— Добре. Купи, що хочеш. Мені потрібно відійти на хвилину.
Він поклав у мою долоню кілька монет. Його пальці на мить затрималися довше, ніж потрібно.
  Я підійшла до торговця.
— Панно, скуштуйте медовий ель! — вигукнув він, наливаючи густий, бурштиновий напій. — Свіжий, з літнього збору.
Кухоль був теплий.
  Запах — солодкий, з легкою гірчинкою.
Десь за спиною вибухнув сміх.
Музика стала швидшою.
Світлячки кружляли над натовпом, ніби підхоплені ритмом.
  І вперше за довгий час я відчула, що дихаю вільно.
Люціан повернувся швидко.
І коли він побачив, що саме я тримаю в руках, вираз його обличчя вартий був окремого свята.
— Роззі… — він глянув на кухоль. — Що за пияцтво?
Я кліпнула очима.
— Це хіба алкогольний напій? Так? Оууу… я не знала.
Він звузив очі.
— А смак тобі ні про що не говорить?
Я замислилась. Демонстративно.
— Ну… він солодкий. І теплий. І мені весело.
— Саме тому він алкогольний.
Він уже простягнув руку, щоб забрати кухоль, але я різко відсмикнула його.
— Не так швидкооо. Но-но-но, пане музиканте. Тут ще пару ковтків.
І, для переконливості, тицьнула в нього вказівним пальцем просто перед обличчям.
Люціан повільно подивився на мій палець.
Потім на мене.
— Пару ковтків? Розалі, тобі достатньо було й одного. Нам, мабуть, уже час—
— Час що? — перебила я. — Повертатися в маєток? Пити чай? Обговорювати герцога?
Я зробила ще ковток. Трохи більший, ніж планувала.
— Ох. Воно стало міцнішим.
— Воно не стало міцнішим. Це ти стала сміливішою.
— Дякую, — гордо відповіла я, абсолютно не зрозумівши, що це не комплімент.
  Музика поруч стала гучнішою — хтось заграв швидкий танець, і натовп закружляв.
— О, дивись! — я схопила його за руку. — Вони танцюють!
— Роззі, ні.
— Роззі, так.
Я поставила кухоль у руки здивованому Люціану й, не дослухавши цього зануду, рішуче потягла його до натовпу.
— Я не танцюю.
— Ти музикант. Впораєшся.
— Це не аргумент.
— А я сказала — аргумент!
І вже за мить я крутилася серед людей, сміючись, а він стояв посеред танцю з кухлем медового елю в руці, виглядаючи так, ніби вперше в житті серйозно шкодує про свої рішення.
— Розалі, — пробурмотів він, намагаючись не втратити мене в натовпі, — якщо ти впадеш, я не нестиму тебе назад через ту огорожу.
Я обернулася, відступаючи спиною.
— Нестимеш.
— Ні.
— Нестимеш.
Він тяжко зітхнув.
— Господи, дай мені терпіння.
— Не проси зайвого, — засміялась я.
І вперше за весь вечір він не стримав усмішки.
  Музика раптом здалася мені… недостатньою.
Ніби вона звучала не так, як повинна.
Свято гуділо, світло ліхтарів хиталося над головами, світлячки кружляли разом із іскрами від смолоскипів. Алкоголь приємним теплом розливався по тілу, і все довкола стало м’якшим, сміливішим, можливим.
  Я піднялася на невелику дерев’яну сцену, де чоловік грав на лютні — темне дерево блищало у світлі вогнів.
— Віддайте. Я покажу вам справжню музику, — усміхнулась я.
  Він розгублено моргнув, але натовп уже підштовхував його погодитися.
Інструмент ліг у мої руки дивно легко.
  Перші акорди прозвучали впевнено.
Потім — швидше. Веселіше.
Я почала співати — щось просте, святкове, з римами про літо, мед і танці до світанку. Голос був трохи гучніший, ніж зазвичай, трохи сміливіший.
Люди підхопили ритм.
Хтось засміявся.
Хтось закружляв швидше.
Свято ніби підлаштувалося під мене.
  Я бачила Люціана внизу — він дивився так, ніби я зробила щось неможливе. Ніби я раптом стала зовсім іншою.
Коли останній акорд стих, натовп зааплодував.
— Це було чарівно, панно! Ви ж не місцева? Мандруєте з музикою? — запитав чоловік.
— Тааак… — я ледь стримала сміх. Добре, що мене тут ніхто не знає.
  Я обережно ступила до сходинок.
І в ту ж мить нога зісковзнула.
Світ різко перевернувся. Дерево вдарило по плечу, потім ще раз. Я скотилася вниз, не встигнувши навіть зойкнути.
— Роззі!
Його голос розрізав шум свята.
За секунду він уже був поруч, опускаючись навколішки.
— Господи… як ти? — він торкався моїх рук, плечей, перевіряв, чи нічого не зламано.
Я розсміялася, ще трохи оглушена.
— Тут не так високо, щоб ти хвилювався… Можливо, я навіть трохи отрезвіла.
— Це не жарти, — його голос зірвався. — Нічого не болить? Скажи чесно.
  І раптом я побачила це.
Страх.
Не звичайне занепокоєння. А щось глибше. Старе. Болісне.
Він сів просто на траву поруч зі мною, дихання стало уривчастим, ніби він щойно пробіг кілька кілометрів.
  Свято навколо тривало. Люди сміялися, танцювали, а ми сиділи біля тих сходинок, ніби в окремому світі.
— Ей… все добре, — тихо сказала я, взявши його за руку. — Зі мною все добре. Дихай.
Він подивився мені в очі. Страх ще тлів у темряві його погляду.
  І раптом він притягнув мене до себе.
Обійми були міцні, але обережні. Його руки лягли на мою спину, повільно, заспокійливо проводячи по ній, ніби переконуючись, що я справді тут.
  Я відчула, як його серце б’ється швидко.
І як поступово сповільнюється.
Ми сиділи так хвилину. А може — дві.
Коли я трохи відсторонилась, його очі знову стали холоднішими. Звичнішими. Але не повністю.
Погляд ковзнув нижче.
На губи.
Алкоголь ще шепотів у голові: «Чому б і ні?»
  Я трохи нахилилася, обережно, ніби пробуючи щось незнайоме. Серце калатало вже моє.
Він завмер.
Я ледь торкнулася його губ своїми.
Несміливо.
Невміло.
Майже питаючи дозволу.
Поцілунок був коротким, легким, як подих.
Але світ у ту мить зупинився.
Наче пробувала щось заборонене.
На мить він завмер.
А потім…
  Він нахилився ближче.
Його губи були теплі й несподівано впевнені. Рука ковзнула до мого волосся, пальці заплуталися в пасмах, ніби він боявся, що я зникну. Поцілунок став глибшим — не різким, але вже не випадковим.
  І в цій миті не було свята. Не було людей.
Тільки його подих і моє серце, що калатало надто голосно.
  А потім він різко відсторонився.
Ніби згадав щось важливе.
Або страшне.
Його очі знову стали темними.
— Роззі… нам час додому.
Я кліпнула.
— Серйозно? І це все? — голос звучав трохи ображено. — Я тут ризикую своєю жіночою гідністю, а ти кажеш «час додому»?
Куточок його губ ледь смикнувся.
— Твоя гідність, запевняю, почувається значно краще за мою.
Він підвівся і подав мені руку.
— Серйозно? Це все, що ти можеш сказати?
  Він на секунду затримав погляд на мені.
У ньому було більше, ніж він дозволяв.
— Ні. Мені є що сказати.
Але це я залишу на потім.
І от — холодний музикант повернувся.
— Якщо хтось дізнається, — буркнула я, — ти муситимеш на мені одружитись.
Він різко зупинився.
— Ні, Розалі.
Тепер його голос був спокійний. Надто спокійний.
— Ти доросла. Але маєш розуміти… ми не пара одне одному.
І якою б дорослою ти не була, я пам’ятаю тебе дитиною.
Це вдарило сильніше, ніж падіння зі сходів.
  Сльози підступили одразу. Я відвернулася, роблячи вигляд, що нічого не сталося.
І саме тоді нога підкосилась.
— Що не так? — його тон знову змінився.
— Нога… здається, підвернула.
Він мовчки підійшов ближче.
Погляд ковзнув до моєї щиколотки.
— Звісно, — тихо пробурмотів він. — Я ж просив не падати.
І, не питаючи дозволу, підхопив мене на руки.
— Ти ж казав, що не нестимеш мене назад, — прошепотіла я.
— Я багато чого кажу, — сухо відповів він. — Не все варто сприймати буквально.
  Ми йшли тією ж нічною стежкою. Ліхтарі вже лишилися позаду, тільки місяць пробивався крізь гілки.
Він мовчав.
Я теж.
Але я відчувала — тиша між нами напружує його більше, ніж мене.
  Його губи ледь торкнулася тінь усмішки. Але очі лишались серйозними.
Пробравшись до маєтку, він обережно поставив мене на підлогу біля дверей моєї кімнати.
— Відпочинь, — сказав він уже тихо. — І… більше не лякай мене так.
Він не дивився мені в очі.
  Я зачинила двері.
І лише тоді дозволила сльозам текти.
У пам’яті залишився смак його губ — теплий, трохи гіркуватий від елю.
Мій перший поцілунок.
І його слова, що боліли сильніше за підвернуту ногу.