Розділ 12. Люціан

Щоденник Люціана:

"Комічно, що якщо вплести в захисне коло волосину того, кого прагнеш уберегти, воно тримається довше.
Шкода, що більшість людей не мають нікого, чиє волосся варто було б вплітати."

День проходив зовні спокійно, не рахуючи моїх думок.
Маєток буквально дихав ритуалами.
Не просто спогадами — активною присутністю.
І джерело було одне: та кімната.
Я був більш ніж упевнений — це справа рук містера Альбрінґтона.
У його домі подібне відбувається без його відома?
Сумнівно.
Ще й ці дивні розмови з Розалі.
Вона ще дитина, щоб говорити з нею про таке.
Чи вже ні?..
  Я вже збирався знову піти до таємного ходу, коли слуга передав, що Альбрінґтон чекає мене в кабінеті.
Господи. Що ще потрібно цьому дурню.
  Кабінет був просторий і важкий — саме таке слово виникало в голові.
Темне дерево панелей, масивний стіл біля великого вікна, ніби господарю необхідно було постійно дивитися назовні, щоб пам’ятати, чим він володіє.
Біля книжкового стелажа стояли крісла й диван, оббиті густою темно-зеленою тканиною, що поглинала світло.
  Він жестом запросив мене сісти.
— Хочете чаю?
— Так, дякую.
До суті він перейшов одразу.
— Ви розумний чоловік, незалежний. На своїй музиці заробляєте чимало. Але ви не розумієте одного.
— І що ж я, на вашу думку, не розумію? — мене зараз пробує повчати життя це ходяче непорозуміння?
— Ви не розумієте, що моя донька вже виросла. І що скоро вона має вийти заміж. Герцог — чудова партія.
Я ледь стримав посмішку.
— А я що, збирався освідчитись вашій доньці? Чи ви думаєте, я б її збезчестив? Наше спілкування — лише музика.
— Я на це дуже сподіваюсь. Пробачте, якщо розмова видалась неприємною. Можливо, це Міранда мене так накрутила. Ця жінка — справжній диявол у спідниці.
Дивно було чути це від ще гіршої людини.
Але, на відміну від Лідії, ця жінка йому підходила.
  Я вийшов, чемно вклонившись.
Двері зачинились.
І щось у мені зірвалось.
Я згорав ізсередини.
Слова, його тон, сама думка, що він має право вирішувати її долю — усе це підняло в мені темну, гарячу хвилю.
  Я різко звернув у бік бібліотеки.
Там було порожньо.
Першу ж книгу, що трапилась під руку, я стиснув пальцями.
Обкладинка скрипнула.
Сторінки почорніли.
За мить у руках залишився лише попіл.
Я розтиснув пальці.
Чорний пил осипався на підлогу.
…Недостатньо.
Я знав, куди йти.
  Вологий коридор зустрів мене знайомим протягом.
Я повторив усі рухи, відсунув цеглу, розширив прохід і прослизнув усередину, поставивши лампу на підлогу.
Кімната була більшою, ніж здалося спершу.
Низька стеля спиралась на грубі балки, почорнілі від кіптяви.
Повітря було густе, важке, із запахом старого воску, металу й чогось солодко-гнилого.
Підлога — кам’яна, але майже вся закрита вирізьбленими символами.
Квіти з переплетених ліній.
Руки, що тягнуться одна до одної.
Кола, вписані в кола.
Написи мовою, яку я не чув століттями.
Це було не занедбано.
Це використовували.
  Я нахилився, піднімаючи лампу вище — і тоді побачив.
На нижніх символах лежав хусток.
Світлий.
З краплею крові.
Я взяв його.
Пальці затремтіли самі.
— Ця кров… вона чиста.
Шкіра похолола.
— Це кров Розалі.
Але звідки?..
Чи можливо є ще одна чиста душа?
Ні.
Розалі — друга, яку я зустрів за життя.
Перша була Роксана.
  Думки гули в голові, коли я вийшов у сад.
Мені потрібна була тиша.
І звук, який завжди збирав мене докупи.
Я дістав флейту.
Дерево було теплим від дотику.
Знайомим.
Живим.
  Перші ноти розчинилися в нічному повітрі, і напруга в грудях почала спадати.
А потім — присутність.
Я відчув її раніше, ніж почув кроки.
Роззі стояла позаду.
— Не знала, що ти навіть на флейті граєш.
— Це мій перший інструмент.
Я опустив її на лаву поруч — лише на мить.
— Ти розумієш, що якщо нас побачать разом уночі, це може викликати скандал? Твій батько…
Її плечі напружились, але голос залишився рівним.
— Мій батько продає мене людині, яку я знаю один вечір.
Тож, пробач, але його думка про мою репутацію мене хвилює менше за все.
Я мовчав.
Вона зробила крок ближче.
— Я не дитина, Люціане. Мене готують до шлюбу. До переїзду. До життя, яке я не обирала.
І в цьому домі є лише одна людина, з якою я почуваюсь… собою.
Я вже хотів відповісти — але завмер.
Флейта була в її руках.
Вона просто взяла її, розглядаючи різьблення, проводячи пальцями по отворах, ніби по нотах, яких не знала.
І все в мені різко зібралось у вузол.
— Роззі…
Вона підняла погляд.
— Ні, послухай. Я не прошу неможливого. У містечку сьогодні свято. Я чула від слуг. Воно недалеко.
Завтра ми їдемо до герцога, потім день народження, потім… — вона ковтнула повітря. — Потім, можливо, вже не буде «потім».
Її пальці несвідомо провернули флейту.
Від цього руху по моїй спині пройшов холод.
— Я просто хочу один вечір, який буде моїм. Не батька. Не Міранди. Не герцога.
Мій.
Тиша впала між нами.
Флейта в її руках.
Її очі — вперті, майже дорослі.
І прохання, від якого я не мав права погоджуватись.
І не мав сили відмовити.
— …Добре, — тихо сказав я.
  Всеж я не міг їй відмовити.
Спочатку я поставив умовою відповідний одяг. Але це виявилось не проблемою — вже за деякий час Розалі з’явилася в простій коричневій сукні. Звичайній. Та їй личило навіть це.
— Вже темнішає. Час іти.
— Ти впевнена, що це хороше рішення?
— Так. А що, наш музикант цурається простого люду?
— Ти ж знаєш, що це не так. Я взагалі людей цураюсь.
Я рушив до задніх дверей, а Роззі поспішила слідом.
— Поганий жарт.
— Хіба хтось казав про жарти? — посмішка мимоволі торкнулася мого обличчя.
  Раптом біля дверей пролунав гуркіт. Я різко зупинився — і Роззі, не зрозумівши чому, врізалася в мою спину.
— Хто там?
Звук був ближче.
Я підніс флейту до губ.
Коротка мелодія — і кроки… віддалилися.
Ми рушили далі.
— Ти завжди граєш у стресових ситуаціях? — насмішкувато кинула вона.
— Можна й так сказати.
Ми звернули через сад. Я знайшов щілину в густій квітковій огорожі. Переліз першим і подав їй руку.
— Навіщо все так ускладнювати? — не вгамовувалась вона.
— А ти пропонуєш вийти через передні двері?
— Ні. Але можна було б через двері для прислуги. Темно ж. Ніхто б не дізнався.
І… так. Це було б простіше.
Але з яких пір сім’я Альбрінґтонів вирішила мене повчати?