Розділ 11. Розалі.

Щоденник Люціана:

"Старі тексти стверджують, що заклинання крові потребують ненависті.
Дурниці.
Ненависть — найпримітивніше паливо.
Найсильніші ритуали завжди трималися на любові."

Вечір минав майже казково.
Наш танець досі жив у мені тихим теплом, а сукня… здавалося, вона створена не з тканини, а з густого бордового заходу сонця, що огортав мене м’якими хвилями шовку.
  Поки я розмовляла з леді, почувалася у відносній безпеці від надокучливих кавалерів.
Але один з них, схоже, був надто впевнений у власній чарівності.
Він не розштовхував — радше обережно, з вибачливими кивками і тихими «дозвольте», проклав собі шлях крізь коло дам.
  Усмішка його була відкрита й світла, а блакитні очі дивилися на мене з тим спокійним теплом, яке народжує довіру швидше, ніж слова.
Легким рухом він відкинув зі скроні пасмо світлого волосся і вклонився.
— Леді Розалія, ви сьогодні маєте неперевершений вигляд.
— Дякую…
— Герцог Едвард Лорент. Чи подаруєте мені цей танець?
Відмовити без причини я не могла.
І, зізнаюся чесно… він і справді був милим.
— Я бував у цьому маєтку не раз, — мовив він під час танцю. — Та доньку містера Альбрінґтона не зустрічав жодного разу. Де ви ховалися всі ці літа?
— Батько часто відправляє мене до моря на літо. Разом із дружиною, звісно… але там спокійніше.
Він не став розпитувати далі — манери не дозволяли торкатися того, про що леді не говорить сама.
І я була йому вдячна за це мовчазне розуміння.
Коли музика стихла, він трохи нахилився ближче:
— Чи не бажаєте вийти на свіже повітря? Сад тут, кажуть, особливо гарний уночі.
— Леді не належить залишатися наодинці без супроводу, — тихо заперечила я.
— Там достатньо людей, — він ледь усміхнувся, кивнувши у бік дверей. — І я давно не мав нагоди вдихнути аромат цих троянд.
Я мимохіть озирнулася.
Погляд батька — схвальний, майже задоволений.
Що ж… усе не так уже й погано.
Батько радий. І товариство герцога — справді приємне.
  Ми вийшли в сад. Ніч огортала його м’якою синявою, між кущами мерехтіли світлячки, а в повітрі плавали бліді нічні метелики.
Герцог зупинився біля троянд і обережно зірвав одну — білу, розкриту, як ранковий шепіт.
Мамині улюблені.
— Вони мають такий… шляхетний аромат, — мовив він тихіше і простягнув квітку мені.
Я вже торкнулася стебла — і раптом різкий біль пронизав палець.
Троянда була вкрита гострими шипами.
— О боже, пробачте! — він одразу взяв мою руку. — Я не помітив…
  Його пальці були теплі й обережні. Він оглянув подряпину так уважно, ніби там могла бути справжня рана.
Витяг хустинку, обережно витер краплю крові, затримав мою руку в своїй на кілька секунд довше, ніж вимагала пристойність.
Його погляд — м’який, заспокійливий — змусив мене ледь усміхнутися.
  І раптом… я відчула на собі чужий погляд.
Холодний.
Пильний.
Я різко озирнулася.
Позаду стояв Люціан.
— Чому ти так далеко і одна? — його голос був тихим, але напруженим.
— Я не одна, — почала я, вже обертаючись, щоб показати…
Але герцога поруч більше не було.
Ні кроків.
Ні постаті між трояндами.
Ні звуку віддалення.
Наче його тут ніколи й не було.
Я повільно знову повернула голову до Люціана.
— Дивно… — прошепотіла я
Він дивився на мене кілька довгих митей, злегка зігнувши брову — так, ніби я щойно сказала щось абсолютно безглузде.
— Я розумію, що тобі не хочеться спілкуватися з потенційними чоловіками, але тікати — не завжди вихід.
— Я не тікала. Я спілкувалася з герцогом. Потім з пальця пішла кров і… — я сама почула, як це звучить, і відчула себе так, ніби виправдовуюсь.
У кутику його губ ковзнула звична насмішка.
— Міледі, уявні друзі — це, звісно, дивно. Але уявні кавалери — щось нове навіть для тебе.
Я вже хотіла обуритися, але в наступну мить щось змінилося.
Його погляд — той самий, іронічний — раптом став іншим. Глибшим. Зосередженим. Ніби він більше не дивився на мене, а крізь мене — кудись у простір позаду.
Посмішка зникла.
Люціан ледь помітно напружив плечі, наче прислухаючись до чогось, що я не могла почути.
— Я йду всередину, — сказав він уже без жарту. — Ти зі мною?
У його голосі з’явилася різкість, якої щойно не було.
— Так… напевно, треба повертатися.
  Ми мовчки зайшли до зали. І саме на порозі на мене, як завжди вчасно, налетіла Міранда.
— Як тобі герцог? Він збирається до шлюбу?
— Звідки мені знати?
— Ти мала б це з’ясувати ще під час танцю, якщо не хочеш залишитися старою дівою.
Вона, мов роздратована мігера, пролетіла повз мене до батька.
— Може, цього я і хочу, — тихо мовила я, більше до себе, ніж до когось.
Я підняла погляд — і раптом зрозуміла, що поряд уже нікого немає.
Люціан зник.
Так само, як і той герцог.
Наче їх обох просто стерли з цього вечора.
  Далі все пливло повз мене: музика, сміх, шелест суконь, чужі обличчя. Я відповідала, кивала, посміхалась — але нікого по-справжньому не бачила.
  Коли бал нарешті почав танути, як свічка, що догоряє, я тихо вислизнула зі зали й піднялася до себе.
У кімнаті було темно і спокійно.
  Я запалила лише одну свічку, взяла скрипку і стала біля вікна.
Смичок ліг на струни сам.
Мелодія вийшла повільна, майже нічна. У ній було щось від порожніх сходів, згаслого світла і кроків, що не повернулися.
Я грала, поки звук не розчинився в тиші.
І лише тоді зрозуміла, що вечір закінчився.
  А разом із ним — щось ще.
На ранок усі сиділи в незвичній тиші за сніданком. Лише звук приборів об порцеляну порушував повітря.
—То що там герцог Вінтервелл? Він приїде до нас погостювати? — Міранда відразу підняла тему, ніби чекала цієї миті.
—Так. Він і ще кілька гостей прибудуть до дня народження Розалі, — спокійно відповів батько. — А на сам день або наступного дня, думаю, вже можна буде оголосити про помовку.
Я майже подавилась.
—Що? Я думала, ви лише розглядаєте можливість… після дня народження…
—Навіщо тягнути кота за хвіст, коли є така чудова нагода? — Міранда дивилась на мене майже тріумфально. — До того ж наш милий герцог запросив нас до свого маєтку. Він зовсім недалеко.
Я подивилась на батька — у його обличчі не було жодного сумніву. Потім перевела погляд на Люціана.
Ще з дитинства мені подобалось: по його обличчю завжди було видно, що він думає.
Зараз погляд був холодно-несхвальний.
Хоча… він майже завжди такий.
Коли всі підвелися, за столом залишились лише ми.
—Бажаєш сьогодні провести заняття? — спитав він буденно.
—Так. Звісно. Якщо ми поїдемо до герцога на кілька днів, я не зможу так довго не грати.
Через пів години ми були в музичній кімнаті. Біля дверей, як завжди, стояла охорона — тиха, але достатньо близька, щоб усе передати батькові чи Міранді. А може, й одразу обом.
—Ти також займаєшся вокалом? — раптом спитав Люціан, коли я перегортала ноти. — Спів у тебе справді пташиний.
Мені здалося, що щоки відразу стали гарячими.
—Мене ніхто ніколи не вчив співати. Якось… виходить само. Але дякую.
—Я не роблю компліментів. Я констатую факти.
Ну звісно. Він же не робить компліментів.
Люціан переглядав записи, підбираючи мелодію. Обличчя зосереджене, брови зведені, ніби хтось насмілився його образити. Темно-каштанове волосся було зібране в низький хвіст, кілька пасом вибились біля скроні. Сьогодні він був одягнений простіше: темний жилет без вишивки, світла сорочка з розстебнутим верхнім ґудзиком і вузькі чорні штани. Рукави трохи підкочені — і від цього його постать виглядала ще небезпечніше буденною.
Я занадто довго дивилась.
—Ти хочеш просвердлити в мені дірку? — він навіть не підняв голови. — Я вже боюсь за твого герцога.
—Він не мій, — я сіла за піаніно. — Але може стати.
Я почала грати. І ніби саме цього моменту він чекав, щоб охорона не розчула — Люціан нахилився до мене.
Його голос торкнувся вуха теплом:
—Він значно старший за тебе.
Я ледь нахилилась у відповідь, не припиняючи грати:
—Можливо, мені подобаються чоловіки старші.
Музика на мить збилась.
Я відчула, як він завмер зовсім близько. Його подих ковзнув по моїй щоці.
—Обережніше з бажаннями, Роззі, — тихо мовив він. — Деякі з них мають звичку здійснюватися.
Його пальці накрили мою руку на клавішах — ніби виправляючи позицію.
Але цього разу я була впевнена: це не про музику.
І він теж це знав.