Розділ 10. Люціан.

Щоденник Люціана:

«Я досі пам’ятаю, як її рука вислизнула з моєї. Це був перший раз, коли я зрозумів, що безсмертя нічого не означає.»

Зал був переповнений.
Сміх. Шепіт. Аромати парфумів. Пульсуючі серця.
Надто багато сердець.
І я вже почав відчувати голод.
Він розливався всередині повільно, як отрута. Не різкий — знайомий. Терплячий. Але наполегливий.
Кров.
Тепла. Жива. Близько.
Я стиснув келих так, що скло мало не тріснуло.
Ні.
Не сьогодні.
Не тут.
— Перепрошую, — кинув я якійсь пані й розвернувся раніше, ніж вона встигла закінчити фразу.
Потрібно провітритись.
Негайно.
  Я рушив у крило, де проживав. Тут усе ще ніхто не наважився щось змінювати. Старі стіни. Темні коридори. Тиша.
Холодне повітря ковзнуло по шкірі.
І раптом стало спокійніше.
Наче хтось розчинив вікно всередині мене.
Другий подих.
Той самий протяг.
Я зупинився.
Він ішов не з вікна.
Зі стіни.
Можливо, якби хтось побачив мене зараз, вирішив би, що я збожеволів. Я підійшов ближче й провів долонею по холодній кладці. Повільно. Уважно.
Одна з цеглин була прохолоднішою.
Я натиснув.
Нічого.
Додав сили.
З тихим скреготом частина стіни зрушила.
  Цегла відсунулася, відкриваючи вузький прохід.
Цікаво.
Або цей маєток збудований із лайна і палок…
Або ж тут є щось більше.
Я прослизнув усередину.
Кімната була досить просторою, але темрява ховала деталі. Пахло пилом. Старим воском. Чимось металевим.
На підлозі — символи.
До болю знайомі.
Квіти, переплетені з руками. Старі написи. Захисні кола. І… інші знаки.
Я опустився навколішки.
Провів пальцями по вигравіруваних лініях.
У цьому маєтку проводили ритуали.
І не один.
Я різко підвівся.
Ні.
Це не випадковість.
  Я швидко повернув цеглу на місце й рушив назад до бальної зали.
З цим потрібно розібратись.
І бажано швидко.
Музика знову оглушила мене, щойно я повернувся.
До мене підходили леді. Усміхались. Питали щось.
Я відповідав автоматично.
Мене це не цікавило.
В голові крутилась лише одна думка:
Якщо Розалі щось загрожує?
Для багатьох ритуалів потрібна чиста душа.
А Роззі…
Вона одна з небагатьох, кого я зустрічав за все своє довге життя, хто ще не зламаний.
Чиста.
Майже боляче чиста.
Музика змінилась.
Непогано.
Хоча я граю краще.
І тоді зал затих трохи більше, ніж зазвичай.
  Я підняв голову.
Вона стояла на сходах.
У сукні Роксани.
Бордовій.
Глибокій, як свіжа кров.
Шовк розливався навколо неї темними хвилями. Сукня була королівська.
Але не вона прикрашала Розалі.
Розалі прикрашала її.
Білі пасма спадали м’якими кучерями, частина зібрана ззаду, відкриваючи тонку шию.
  Вона спускалась обережно, але з тією внутрішньою гідністю, якої не навчиш.
І в цей момент голод зник.
Повністю.
Замість нього — щось небезпечніше.
Вона поглянула на мене.
І я можу запевнити — раз і на все своє вічне життя:
  Я ніколи не бачив такої краси.
Ні серед смертних.
Ні серед безсмертних.
І в ту ж мить я зрозумів одну річ.
Якщо цей маєток дійсно замішаний у чомусь темному…
Я спалю його до основ.
Але її — не віддам.

 Я захотів заглушити думки.
І найкращий спосіб — музика.
Піаніно стояло збоку зали, майже в тіні. Ідеально.
Я сів і провів пальцями по клавішах. Холодні. Слухняні.
Заграв мелодію, яку написав на острові.
В роки, коли навколо були тільки вітер, море і самотність.
Вона завжди починалась спокійно.
І завжди закінчувалась бурею.
Я грав, майже не відволікаючись.
Але коли один із тих надто самовпевнених юнаків підійшов до Розалі й поклонився…
Я підняв очі.
Вона погодилась.
Звісно погодилась.
Леді не може відмовити без причини.
Я бачив, як вона поклала руку на його плече.
Як ледь напружились її пальці.
Я навіть звідси відчував її ніяковість.
І в ту саму мить, коли вони зробили перший поворот —
мій палець зіскочив із клавіші.
Різкий, фальшивий звук розрізав залу.
Танець збився.
Юнак спіткнувся.
Музиканти розгублено замовкли.
Тиша повисла, густа як дим.
  Розалі подивилась на мене.
І підійшла.
Я підвівся, ніби не розуміючи, що щойно сталося.
— Все ж старієш? — її очі блиснули. — Пальці вже не слухаються?
Дівчисько.
Навіть зараз насміхається.
— Взагалі-то, юнна леді, — я нахилився трохи ближче, — я щойно врятував вашу… гідність від небажаного танцю.
Вона кліпнула.
Здивована моїм тоном.
Але азарт спалахнув миттєво.
— Справді? — її голос став солодким. — Можливо вам просто заздрісно, що деякі юнаки танцюють краще за вас?
Я повільно поставив келих на стіл.
— А з чого ви взяли, що я поганий танцівник?
— Ви ж ніколи не танцювали.
— Просто не було вартих партнерок.
  На секунду вона втратила подих.
Я скористався цим.
Акуратно, майже занадто обережно, взяв її за руку.
І повів у центр зали.
Я відчував на собі погляд Міранди.
Недовірливий. Колючий.
Батько Розалі теж дивився.
Але хто я такий, щоб робити те, що від мене хочуть?
Я кинув у їхній бік зухвалу усмішку.
Музика відновилась.
Повільна. Глибока.
Ми стали в центрі кола.
Усі дивились.
На неї — бо вона бажана.
На мене — бо цей бал на честь мого повернення.
Я поклав руку на її талію.
Обережно.
Наче вона справді зроблена з кришталю.
Вона ледь напружилась.
— Не бійтеся, — тихо сказав я. — Я не впущу.
— Я не боюсь, — прошепотіла вона.
— Брешете.
Перший крок.
Другий.
Ми рухались плавно, ніби репетирували роками.
Світло свічок лягало м’якими тінями. Його було небагато, але достатньо, щоб бордова сукня виглядала темнішою — майже як ніч.
— То ви все ж умієте танцювати, — вона підняла очі.
— Я багато чого вмію.
— Самозакохано.
— Реалістично.
Ми зробили поворот.
Її спина ковзнула під моєю долонею.
Тепла.
Жива.
Серце билося швидше.
Я чув.
— Ви граєтесь з вогнем, — тихо сказала вона.
— Ні, Розалі, — я нахилився ближче, так щоб це виглядало як частина танцю. — Я і є вогонь.
Її подих збився.
Ми зробили ще один оберт, і тепер вона була ближче.
Занадто близько.
— І кого ви збираєтесь спалити сьогодні? — спитала вона.
Я затримав погляд на юнакові, що стояв збоку й стискав кулаки.
— Побачимо.
  Музика стала швидшою.
Я підняв її руку, обернув.
Вона засміялась — тихо, майже щиро.
І в цей момент світ навколо зник.
Ніби існували тільки:
музика
світло
її очі
І небезпечне відчуття, що я занадто давно не дозволяв собі нічого живого.
Фінальний акорд.
Ми зупинились.
Її пальці ковзнули по моїх долонях, затримались на мить довше, ніж дозволяє етикет.
  Потім вона зробила крок назад.
І ще один.
Ми розійшлись у різні боки зали.
Ніби нічого не сталося.
Але я бачив.
Міранда нахилилась до містера Альбрінґтона й щось прошепотіла йому на вухо.
Його обличчя потемніло.
Чудово.
Нехай дивляться.
Нехай шепочуть.
Тільки б вони не знали, що я вже знаю про ту кімнату.
І що якщо хтось вирішив використати її…
Цей бал стане останнім, що вони пам’ятатимуть.