Розділ 9. Розалі.

Щоденник Люціана:

"Якби магія працювала чесно — вона б забрала мене замість неї."

Заняття затягнулося довше, ніж я очікувала.
Дивно, що ніхто досі не прийшов шукати мене.
Мелодія текла сама по собі, пальці рухались по пам’яті, а думки — ні.
Я постійно відволікалась.
На нього.
  Люціан щось спокійно пояснював, дивлячись у вікно, ніби говорив не зі мною, а з повітрям. Світло лягало на його обличчя, підкреслювало різкі вилиці, темні вії.
Я придивилась уважніше.
Жодної сивини.
Жодної зморшки.
Наче час просто… не чіпав його.
Скільки йому? Тридцять? Сорок?
Чи він узагалі старіє?
У якийсь момент він різко обернувся.
Зігнув брову.
— Ти мене слухаєш?
Я здригнулась.
— Потрібно покласти руки не так.
Я слухняно переклала їх, навіть не думаючи як. Просто тому, що він сказав.
У його погляді щось змінилось.
Не роздратування.
Жалість… і дивна м’якість.
— Тяжко, знаю, — тихіше додав він.
Він підійшов ближче.
Занадто близько.
  Я відчула тепло його тіла ще раніше, ніж дотик. Його дихання ковзнуло по шиї, по вусі — і по спині пробігли мурахи.
Обережно, майже невпевнено, ніби боявся зламати мене, він взяв мою кисть.
Його пальці були теплими. Великий палець повільно підняв мою долоню, розвернув.
— Ось так… розслаб руку.
Він торкався мене так, наче я з кришталю.
Наче один різкий рух — і я розсиплюсь.
Серце билося так голосно, що я майже не чула музики.
  І саме в цей момент—
— Що тут відбувається?
Голос, як цвях по склу.
Я різко відсмикнула руку.
У дверях стояла Міранда.
Темне, майже чорне волосся ідеально зібране, важкі форми підкреслені сукнею, обличчя гостре, як лезо. Очі — холодні й слизькі.
Завжди здавалося, що вона не йде — а повзе.
— Розалія, ти вже п’ятнадцять хвилин маєш бути на етикеті.
— Хіба я можу чогось не знати з етикету? — холодно відповіла я. — Я тут живу все життя. А от тобі б не завадило дізнатись, що таке особистий простір.
На секунду її обличчя перекосило.
Вона усміхнулась.
Тією самою зміїною посмішкою.
— Видно, тобі теж варто про нього дізнатись, — прошипіла вона, глянувши на Люціана.
Мені захотілося вимити шкіру.
Вона розвернулась і вийшла, залишивши після себе тільки важке повітря.
— Вибач, — тихо сказав Люціан. — Я не мав порушувати… правила.
— Нічого страшного.
Але голос зрадницьки тремтів.
Я опустила руки.
  І він раптом схопив мене за зап’ястя.
Обережно.
— Що це?
Його пальці ковзнули по шкірі.
Синці. Жовто-фіолетові плями.
Його погляд миттєво потемнів.
— Хтось знущався з тебе?
— Ні… — я швидко відвернулась. — Просто я незграбна.
Він не повірив.
І я це бачила.
— Час йти, скоро бал, — спокійно сказав Люціан, закриваючи футляр скрипки.
Я кивнула, хоча зовсім не хотіла переривати цю дивну тишу між нами. У музичному залі було затишніше, ніж у всьому маєтку разом узятому.
Він на мить зам’явся. Рідкісне явище.
— Таак… з приводу цього, — кашлянув. — Я привіз із собою кілька жіночих суконь. Достатньо дорогих. Не хотілось би кидати їх аби де.
Я підняла брову.
— І?
— Не хочете… поглянути? Можливо, щось заберете собі.
Сказано це було таким тоном, ніби він пропонував мені новий підручник, а не сукню.
Але в його погляді читалось інше.
Він пам’ятав.
Мій день народження.
Той, на який не прийшов.
Груди раптом стиснуло.
— Гаразд, — тихо сказала я. — Дякую.
На секунду між нами повисла незручна тиша.
Я зробила крок до дверей.
Потім ще один.
І чомусь… не оберталась.
Наче якщо подивлюсь зараз — його там уже не буде.
Наче це знову виявиться сном.
Тому просто йшла вперед, ховаючи дурну усмішку.
Вечір балу.
На честь приїзду Люціана.
І чомусь у мене було дивно хороше передчуття. Ніби сьогодні щось зміниться. Або зламається.
Що, по суті, одне й те саме.
У кімнату тихо постукали.
— Леді?
Це була Аманда.
Маленька, худенька, з вічно зібраним у вузол волоссям і очима, які завжди виглядали так, ніби вона випадково опинилась у чужому житті.
— Заходь, — сказала я.
Вона зачинила двері й одразу підійшла ближче, майже пошепки:
— Ви… чули новини?
— Якщо це знову про меню, то я здаюсь.
Вона нервово посміхнулась.
— Сьогодні приїхали декілька… претендентів. На ваше серце.
— Хах, — я фиркнула. — В мене і так із ним проблеми. Кому воно треба?
— Міс Міранда й містер Альбрінґтон самі їх запросили. Я чула на кухні. Вони… ну… обговорювали, хто багатший.
Я закотила очі.
— Чудово. Я — породиста кобила на ярмарку.
— Мені це не подобається, — тихо додала Аманда. — Вони дивляться на вас… дивно.
У її голосі була щира тривога.
Не службова.
Людська.
Я легенько торкнулась її плеча.
— Дякую, що сказала.
Вона зніяковіла.
— Я просто… подумала, що ви маєте знати.
— Ти мій особистий шпигун, пам’ятай.
Вона тихо засміялась.
— Тоді я принесу вам найкрасивішу сукню. Щоб вони всі осліпли.
— О, це вже план.
Бо хоча б хтось у цьому домі був на моєму боці.
  Коридор перед залою був занадто тихим.
Занадто світлим.
Занадто… урочистим.
Наче мене ведуть не на бал, а на страту.
Шовк сукні ковзав по ногах при кожному кроці. Аманда пів години крутилась навколо мене з зачіскою, бурмочучи, що «леді має сяяти».
Смішно.
Світитись хотілось хіба що від злості.
— Ви дуже гарна сьогодні… — тихо сказала вона перед тим, як піти.
Я тільки кивнула.
Гарна.
І для кого?
Для чергових “вигідних партій”?
Чи для батька, який хоче швидше мене здихатись?
Рука лягла на холодні перила сходів.
У залі вже грала музика. Сміх. Голоси. Чужі люди.
Глибокий вдих.
Спина рівна.
Плечі назад.
Як вчили.
Крок.
Ще один.
Я спускалась повільно, щоб не заплутатись у подолі…
і точно не тому, що боялась підняти очі.
Бо якщо підніму —
Якщо його там не буде —
Це буде смішно.
Дурна.
Минуло десять років.
З чого я взяла, що він взагалі дивитиметься?
Я все ж глянула вниз.
…і одразу пошкодувала.
Він стояв біля сходів.
Темний костюм. Рівна постава. Келих у руці. Серед усього цього шумного натовпу він виглядав так, ніби не належить цьому місцю.
Ніби тінь серед людей.
І дивився.
Прямо на мене.
Не кліпаючи.
Серце зрадницьки стиснулось.
Такий самий.
Жодної сивини. Жодної зморшки. Наче роки його просто… не чіпали.
А мене — чіпали.
Занадто.
Я швидко відвела погляд.
Спокійно, Розалі.
Ти ж не та маленька дівчинка, що бігала за ним із нотами.
Тобі байдуже.
…байдуже ж?
Кожен крок униз віддавався гучніше за музику.
І чомусь було відчуття, ніби я йду не сходами, а просто падаю.
В його бік.
Коли залишилась остання сходинка, я знову подивилась.
Помилка.
Його погляд став ще важчим.
Строгим.
Оцінюючим.
Наче вчитель.
Наче старший брат.
Наче… щось більше, чого я не хотіла називати.
Мені раптом стало ніяково.
Хотілось розвернутись і втекти назад у кімнату.
Сховатись.
Але я тільки стиснула кулаки.
Підійшла.
Зупинилась поруч.
— Спина рівніше, — тихо сказав він. — Ти ж леді.
Я ледь не фиркнула.
Звісно.
Перше, що він каже за десять років — це зауваження.
— А ви як завжди знаходите до чого причепитись.
Голос звучав спокійно.
Навіть трохи холодно.
І тільки я знала, як сильно тремтять пальці.
Я зробила кілька кроків повз нього, не обертаючись.
Бо якщо зараз повернусь…
Якщо подивлюсь ще раз…
А він зникне, як тоді вранці…
Я цього вдруге не витримаю.
Тому просто йшла вперед.
З усмішкою.
Наче мені зовсім не болить.