Розділ 8. Люціан.

Щоденник Люціана:

"Коли ти темний маг, тобі не дають права на помилки. Тільки на гріхи.
За нами полюють не через зло. А через страх. Люди завжди бояться того, кого не можуть посадити на повідець."

Вона дивилась на мене так спокійно, ніби перед нею стояв не живий чоловік, а відбиток у склі.
— Ти просто плід моєї уяви. Нічого більше.
Сказано з такою впевненістю, наче це очевидніше за послідовність нот до–сі.
Я ледь посміхнувся.
— Роззі, я приїхав по запрошенню твоєї мачухи.
— Майже десять років тебе не було, а тут раптом приїхав? Хах.
У цьому «хах» було більше леза, ніж у будь-якому ножі.
О, вона виросла.
Раніше вона б уже тягнула мене за рукав і сипала питаннями.
Тепер — стояла, схрестивши руки, дивилась знизу вгору так, ніби судила мене.
Маленький прокурор у шовковій сукні.
До нас підійшов слуга.
— Містер Люціан, леді Розалі. Вас чекають на вечерю.
І от тоді в її очах щось сіпнулося.
Ніби тільки тепер до неї дійшло — я не привид.
Не сон.
Не спогад.
Я справді тут.
Вона різко розвернулась і пішла вперед, дивлячись кудись у підлогу, аби тільки не на мене.
Швидко. Занадто швидко.
Тікає.
Від мене?
Чи від себе?
За столом вона сиділа з ідеальною поставою.
Спина рівна, підборіддя підняте.
Справжня леді.
Якщо не зважати на те, що під столом її пальці стискали серветку так, ніби вона когось душила.
Міранда щось солодко щебетала. Її син жував із виглядом людини, що думає тільки про себе.
Ідилія.
— Наскільки я знаю, ви були тут недовго? — вона нарешті дісталась і до мене.
Голос липкий, як мед.
— Так. Років дев’ять тому. Приїхав… і майже одразу поїхав.
— Перед моїм днем народженням. Не пам’ятаєте?
О.
Укус.
Я перевів погляд на Розалі.
Вона навіть не дивилась на мене, але слова летіли точно в ціль.
— Так, пригадую, — спокійно відповів я.
Хоча пам’ятав надто добре.
Білу скрипку.
І її очі, повні сліз.
— Цього разу, сподіваюсь, ви затримаєтесь довше, — продовжила Міранда. — Хочу, щоб моя донька танцювала з найкращими партіями для шлюбу, під найкращу музику.
Ах. Ось воно.
Торг.
Не донька — товар.
— Я з задоволенням—
— Які партії? — різко перебила Розалі, піднімаючись. — Ми домовлялись ще на рік-два.
У кімнаті стало тихо.
— Я порадився з Мірандою і—
— Та начхати мені, що хоче ця простолюдинка.
Я ледь не вдавився вином.
Свята темрява.
Оце характер.
Маленька дівчинка, яка колись боялась грому, тепер кидала слова, як кинджали.
Батько закипав.
— Поговоримо завтра.
— Тут нема про що говорити.
Вона розвернулась і вийшла.
Не втекла.
Саме вийшла.
Гордо.
Наче королева, що покидає залу.
Через кілька хвилини з верхнього поверху вдарили перші ноти піаніно.
Різкі.
Гучні.
Злі.
Вона не грала.
Вона воювала.
Я слухав і мимоволі посміхнувся.
Темний маг високого рівня.
Пережив ритуали, пожежі, полювання.
І найбільше мене зараз цікавить, чому одна вперта дівчина злиться через мене.
Дивно.
Але… кумедно.
Здається, ця вечеря обіцяє бути значно цікавішою, ніж я думав.
Я піднявся зі столу останнім.
У залі ще дзвеніли голоси, келихи, удавана ввічливість.
Повітря пахло вином і лицемірством.
Терпкий маєток.
Нічого не змінилось.
Тільки люди стали старшими. І гіршими.
Коли я вийшов у коридор, двері за спиною м’яко зачинились — і одразу стало тихіше.
І тоді я знову почув це.
Піаніно.
Воно наздогнало мене, як тінь.
Ноти били різко, уривчасто.
Не мелодія — удари.
Ніби вона не клавіш торкалась, а чиїхось кісток.
Я повільно йшов темним коридором, а музика тягнулася за мною, ковзала по підлозі, по стінах, по спині.
Злість.
Образа.
Самотність.
Все змішалось у цьому звуці.
…дивна дівчина.
Колись вона ховалась за моєю спиною під час грози.
А тепер грозою стала сама.
Я мимоволі усміхнувся.
Світ таки вміє жартувати.
Темного мага, за яким полює півконтиненту, переслідує звук піаніно якоїсь впертої аристократки.
Біля сходів я зупинився.
Погляд сам ковзнув угору.
Ті самі сходи.
Колись тут сиділа Лідія.
Сміялась. Читала вголос. Чекала на Розалі.
Груди раптом неприємно стиснуло.
Все ж дивно…
що Лідія кинула її.
Кинула Розалі.
У цьому звіринці.
З цими людьми.
Ні.
Не сходиться.
Вона могла втекти від чоловіка.
Від цього дому.
Від мене, зрештою.
Але не від дитини.
Тут щось не так.
І мені це не подобається.
Піаніно раптом стало тихішим.
Плавнішим.
Наче вона втомилась воювати.
Я сперся плечем об холодну стіну.
Можливо…
варто поговорити з нею завтра.
Запитати, чи не хоче вона знову займатись.
Музика.
Теорія.
Трохи магії.
Хоч щось корисніше, ніж ці «партії для шлюбу».
Хоча…
я уявив її обличчя, коли запропоную.
Скоріше за все, кине в мене вже не смичком, а стільцем.
Я тихо хмикнув.
Так.
Це буде весело.

Зранку маєток гудів, як розворушений вулик.
Прислуга бігала коридорами з квітами, тканинами, сріблом.
Десь лаялась Міранда.
Десь грюкали двері.
Готувались до вечірнього бенкету.
Я зловив першого-ліпшого лакея за рукав.
— Де леді Розалі?
Хлопець здригнувся, ніби я його на допит веду.
— Перед сніданком вона… зазвичай у музичному залі. Грає.
Звісно.
Де ж іще.
Двері я відчинив тихо.
У залі було світло й прохолодно.
Високе біле вікно заливало підлогу ранковим сонцем. Пил у повітрі світився золотом.
І посеред цього світла — вона.
Спиною до мене.
Тонка, рівна постать.
Світла сукня.
Волосся спадало на плечі.
Смичок ковзав по струнах.
Мелодія — спокійна. Майже крихка.
Не для когось.
Для себе.
І, мабуть, це було найчесніше звучання, яке я чув за останні роки.
— Ти багато чому навчилась, — сказав я тихо. — Напевно, були хороші вчителі?
Вона не обернулась.
— Не знаю. Був один. Але і той утік. Далі довелось самій.
Колко.
Заслужено.
— Можемо продовжити навчання, — я сперся плечем об стіну. — Деякі ноти фальшивлять.
Насправді — жодної.
Вона грала майже ідеально.
— Думаю, це зайве, — сухо відповіла вона. — А то потім знову звикати, що ви зникнете. І я знову сама.
Торкнуло.
Неприємно.
— Ваша мати думала інакше.
Смичок завмер.
Тиша.
Вона повільно обернулась.
В очах — питання. І страх.
— Ми з Лідією іноді листувались, — спокійніше додав я. — Я питав про тебе. Вона писала, що ти ростеш впертою. І талановитою. І що дуже хотіла б, щоб ми продовжили заняття.
Її погляд… потеплішав.
Ледь-ледь.
— Дивно, — тихо сказала вона. — Ви дотримуєтесь обіцянок. Не так, як із моїм днем народженням.
Удар.
Акуратний. Але точний.
— Якщо погодишся, — знизав плечима я, — цього разу нікуди не тікатиму.
Вона помовчала.
Потім кивнула.
— Добре. Я… залюбки позаймаюсь.
— У дитинстві ти зверталась до мене на "ти". Щось змінилось?
— Так. Довіра. І я вже не та маленька дівчинка.
— Так, помітив. Раніше ти кидалась подушками. Тепер — музичними інструментами. Прогрес.
Я мимоволі усміхнувся.
О так.
Це я вже помітив.
Ми грали майже пів години.
Без зайвих слів.
Тільки звук струн.
І сонце.
Дивно.
З нею мовчання не тиснуло.
Воно було… нормальним.
Наче так і має бути.
Потім вона раптом:
— Ти… — запнулась. — Ви і справді питали про мене в листах?
— Давай на "ти". Без цього театру.
Вона знизала плечима.
— Добре. То що?
— Так, питав. Що тут дивного? Маленька леді була моїм єдиним другом.
Вона завмерла.
А потім… посміхнулась.
Вперше по-справжньому.
Тепло.
Без колючок.
— Ти геть не змінився.
Я фиркнув.
— Це ти просто подорослішала.
І, здається, саме це мене лякало найбільше.