Розділ 7. Люціан. Повернення через роки.

Щоденник Люціана:

"Я більше не писатиму імен.
Ім’я — це прив’язаність.
Прив’язаність — слабкість.
Якщо я перестану називати,
можливо, я перестану пам’ятати."

Сьогодні був важливий день.
Три роки навчання темної магії на острові Нар’Терра закінчилися.
Острів, куди не ходять карти.
Де ніч густіша за чорнило, а магія — не інструмент, а зброя.
Раніше я чаклував навмання — з книжок, зі страхом, з помилками.
Тепер — я знав, що роблю.
І саме тому став небезпечним.
За такими, як я, полюють.
Орден світлих. Мисливці. Найманці.
За темних магів добре платять.
Дехто приносить голови. Дехто — серця.
Мені пощастило навчитися виживати швидше, ніж вони — вбивати.
Було спекотно. Над островом висів важкий туман.
Але думав я не про навчання.
Лідія.
Вона не виходила на зв’язок.
Ще до того, як я поїхав сюди.
І раптом — лист.
Запрошення з маєтку Альбрінґтон.
Від якоїсь Міранди.
Це ім’я мені нічого не говорило.
Але адреса — занадто знайома.
Додому я повернувся лише на кілька годин.
Будинок зустрів мене мертвою тишею.
Порожній. Чужий.
Ніби тут ніхто ніколи не жив.
Я зібрав листи. Документи. Одяг.
І її речі.
Сукні для балів.
Кулон, який подарував їй на сімнадцять.
Флейту. Ту саму, криву, саморобну.
Пальці ковзнули по дереву — і всередині щось неприємно стиснулося.
Я підняв очі на сходи.
Там.
Саме там…
Груди різко занили.
Ніби тіло пам’ятає більше, ніж розум.
Я відвів погляд.
Минуле не можна залишати стояти за спиною. Воно завжди наздожене.
Тому я вирішив простіше.
Спалити.
Без вагань.
Без жалю.
Я провів долонею по шторі.
Ледь помітний поштовх магії — контрольований, точний.
Тканина спалахнула слухняно, майже красиво.
Полум’я розтікалося стінами, як чорні квіти.
Я стояв і дивився.
Спокійно.
Жодної паніки. Жодної випадковості.
Я хотів цього.
Цей дім забрав занадто багато.
Нехай тепер поверне хоч попіл.
— Прощавай, — тихо сказав я.
І пішов.
Не обертаючись.
Бо якщо озирнуся — можу зламатися.
А я давно вже не ламаюсь.
На палубі корабля вітер бив у лице.
Я дивився в темну воду й намагався згадати, яким був раніше.
Колись мене дратували діти. Їхні питання. Їхній галас.
«І чому я маю возитися з цією соплячкою?»
Пам’ятаю, як бурчав собі під ніс.
Зараз…
Дивно.
Ця думка навіть не з’являлася.
Замість роздратування — тільки порожнеча.
Наче хтось витяг із мене ту іскру, що змушувала жартувати, злитися, відмахуватись.
Наче я став тихішим.
Старішим.
Холоднішим.
І все ж…
з усіх людей у світі
мені хотілося побачити тільки її.
Малу Розалію.
Єдину, хто дивився на мене не як на чудовисько.
Цікаво…
чи залишилась вона світлом.
Чи темрява вже дісталася й до неї.
  І ось я знову стояв перед їхнім маєтком.
Високі вікна. Камінь. Ті самі сходи.
Ніби нічого не змінилось.
І водночас — усе чуже.
Відчуття було дивне.
Наче я повернувся вперше.
Як тоді. Десять років тому.
Карета ще не встигла зупинитися, а груди вже стисло.
  Мене зустрів дворецький. Інший. Старого не було.
— Доброго дня, вітаю вас у маєтку Альбрінґтонів. Я проведу вас до містера і місіс Альбрінґтон.
Місіс.
Слово різонуло слух.
— Так. Дякую.
  Всередині пахло поліруванням, воском і чужими руками.
Будинок був той самий — але ніби хтось стер з нього пам’ять.
У вітальні на мене чекали.
Альбрінґтон постарів. Більше сивини, більше тіні під очима.
А поруч — жінка.
Чорне, майже як смола, волосся.
Гострі вилиці. Тонкі губи, стиснуті так, ніби вона постійно когось судить.
Не жінка — лезо в шовковій сукні.
— Містер Альбрінґтон, для мене честь знову бути тут.
  Ми обмінялися кількома чемними, порожніми фразами. Тими, що нічого не означають, але рятують світ від незручної тиші.
— А це моя дружина, Міранда Альбрінґтон. Ми одружилися невдовзі після втечі моєї попередньої дружини.
Втечі?
Лідія?
Дурниці.
Вона б ніколи не пішла без доньки.
Тоді…
де Розалі?
— Можливо, ви бажаєте іншу кімнату? — запитав він.
— Ні. Та, в іншому крилі, мене цілком влаштує.
Подалі від вас — хотів додати я.
Я зіграв для них. Кілька творів. Автоматично. Пальці рухались самі.
Музика завжди була єдиною брехнею, якій я дозволяв собі вірити.
  Потім я вийшов у сад.
Колись він був живим.
Лідія любила його. Розмовляла з квітами, як з дітьми.
Тепер же все виглядало… втомленим.
Кущі заросли, доріжки втратили форму.
Без неї навіть дерева здавалися сиротами.
Я вже збирався повертатись, коли повітря раптом здригнулося.
Мелодія.
Тонка. Чиста.
Ніби хтось обережно торкнувся моєї пам’яті.
Скрипка.
І жіночий приспів у кожній ноті.
По шкірі побігли мурахи.
Ні.
Це неможливо.
Я майже біг.
Альтанка.
Та сама.
Обплетена трояндами, темна всередині, наче маленька ніч серед саду.
І там — вона.
Дівчина в світлій сукні.
Бліда. Тиха. Нереальна.
Наче видіння.
Від неї віяло чимось таким чистим, що мені, темному магу, навіть стояти поряд було соромно.
Риси м’які… але погляд — впертий. Живий.
Блакитні очі.
Ті самі.
Серце пропустило удар.
Розалі.
Не маленька дівчинка.
Не “Роззі”.
А… вона.
Доросла.
Скрипка вислизнула з її рук і глухо впала на підлогу.
Біла.
З позолотою.
Та сама.
Я відчув, як щось всередині боляче стиснулося.
Я ж залишив її дитині.
А переді мною стояла жінка.
Я хотів щось сказати.
Хоч слово.
Її ім’я.
Але щойно наші погляди зустрілися —
в мене полетів смичок.
Прямо в груди.
Я машинально зловив його.
Підняв брову.
…Серйозно?
Я усміхнувся краєм губ.
— Манер, бачу, юна леді так і не навчилась.
Деякі речі, на щастя, не змінюються.