Розділ 6. Розалі. Десять років після.

Щоденник Люціана:

"Вона боїться сходів.
Я сказав, що це дурниця.
Мені не слід було сміятись."

Червоні свічки були розставлені по всьому залу, їхнє полум’я тремтіло, ніби дихало разом зі мною. Стіни тонули в тінях, а повітря пахло воском і чимось металевим. Посередині стояло ліжко з бордовими, шовковими простирадлами — надто ідеальне, надто нереальне.
На ньому… я.
І він.
Люціан.
Його погляд був темніший за ніч. У ньому не було ні тепла, ні злості — лише тиша, від якої хололо всередині. Він повільно нахилився, і мені здалося, що світ навколо зник, залишилися тільки його очі й мій подих.
— Я повернувся, — прошепотів він так, ніби це була обіцянка… або вирок.
  Холодне лезо торкнулося моєї шиї. Не боляче — лячно. Серце билося так гучно, що, здавалося, він чув кожен удар. Я хотіла відсахнутися, але тіло не слухалося, ніби я була частиною цього сну, а не живою людиною.
— Ти ж знала, що я прийду, — додав він тихіше.
Свічки раптом почали гаснути одна за одною, тіні змикалися, а повітря ставало важким. Я відчула, як лезо ковзнуло трохи ближче, і…
  Різкий стук у двері розірвав сон.
— Розалія, хвате спати, у вас сьогодні багато справ.
Голос Міранди. Моєї мачухи.
Я різко сіла в ліжку, задихаючись, а серце все ще билося так, ніби сон не відпустив мене до кінця.
— Ти невдячне дівчисько, як завжди на своїй хвилі, — Міранда не замовкала ні на мить.
Її голос різав вуха, але я майже не слухала. Зі сторони ця жінка виглядала навіть кумедно — надто багато пафосу для такої дрібної істоти. Проте, як заноза, вона завжди знала, куди вколоти. За чотири роки я так і не звикла до її присутності.
Міранда була з тих жінок, що намагалися здаватися величними: пишні форми, темне, майже чорне волосся, стягнуте в ідеальну зачіску, гострі риси обличчя, ніби вирізані ножем. Її очі завжди блищали холодом — як у кішки, що постійно шукає, кого б подряпати.
— І запам’ятай, — продовжувала вона, — те, що твій батько це терпить… як терпів і твою матір—
  Я різко підвелася.
Ляпас вийшов гучний. Міранда втратила рівновагу й покотилася на підлогу, задихаючись від обурення.
— Та щоб ти… тупе дівча! Ти підняла на мене руку?!
Я дивилася на неї згори вниз і вперше за довгий час відчула не страх, а спокій.
— Ще одне криве слово про мою матір, — сказала я тихо, але чітко, — і я попрошу татка знайти вам швидку заміну.
А якщо ні… — я нахилилася трохи ближче, — прикопаю вас десь у лісі. Зрозуміло?
Вона кивнула швидко, майже панічно.
Та вже біля дверей не втрималась і прошипіла:
— Не хвилюйся. Через два тижні тобі вісімнадцять. Я нагадаю твоєму батькові, що тебе давно час видати заміж.
Двері грюкнули.
Я повільно видихнула.
Ця підворітна щурка з дорогими прикрасами ще не раз спробує вкусити.
Але тепер я знала — зуби в мене теж є.
  До мене зайшли тихо.
Цього разу — не Міранда.
Дві покоївки швидко й мовчки допомогли мені вдягнути легку шовкову сукню ніжно-рожевого кольору. Тканина ковзала по шкірі, ніби намагаючись заспокоїти — марно.
— Леді Альбрінґтон, — несміливо мовила дівчина, що стояла біля дверей. — Містер Альбрінґтон повернувся з командировки й чекає вас на сніданок.
Аманда була зовсім юною, сором’язливою, з очима, які боялися затриматися на мені довше, ніж дозволено.
— Дякую. Можеш іти.
Я знала: на мене чекає розмова.
Як завжди — серйозна.
Як завжди — незручна.
Батько сидів за столом сам. Перед ним — тарілка, холодна кава й стоси паперів.
Міранди не було. І це насторожувало більше, ніж її присутність.
— Доброго ранку, тату.
— Доброго, — не підводячи очей, відповів він, перегортаючи сторінку.
На мить мені здалося, що мене тут узагалі немає. І, можливо, так було б легше.
— Що у вас знову сталося? — сухо запитав він. — Мене не було кілька днів, а ви знову не можете знайти спільну мову.
— Міранда дозволяє собі зайве. Вона—
— Вона робить усе, щоб виховати тебе відповідно до нашого роду, — перебив він. — І щоб знайти тобі гідного чоловіка.
— Але вона згадала маму—
— Твоя мати втекла й покинула тебе, — його голос став жорсткішим. — А ти досі її захищаєш?
Я стиснула пальці під столом.
— Будь вдячна Міранді, — продовжив він, — що вона намагається замінити тобі ту… жінку.
На секунду він відірвався від паперів і подивився на мене.
Лише на секунду.
Але в цьому погляді було щось більше, ніж гнів.
— Я з нею поговорю, — додав він уже спокійніше. — Але ти теж маєш знати своє місце, Розалі.
Він знову схилився над паперами.
І я зрозуміла:
він любить мене.
Просто не так, як хотілося б.
  Міранда з’явилася голосно — як завжди.
За нею тягнувся її син, Едґар. Саме тягнувся: високий, трохи сутулий, з тією лінивою самовпевненістю людей, яким з дитинства ніхто не казав «ні».
— Добрий ранок, любий, — солодко протягнула Міранда й потягнулася до батька, але він відсторонився, навіть не глянувши на неї.
  Я швидко доїла сніданок. Хотілося зникнути.
Коли дорослі почали сперечатися — тихо, крізь зуби, — я підвелася й пішла до дверей, обходячи стіл.
  І саме тоді це сталося.
Рука — чужа, важка — ковзнула по спині, торкнулася сукні нижче талії, ніби випадково.
Ніби так і мало бути.
Я різко обернулася.
Едґар сидів, відкинувшись на спинку стільця, з напівусмішкою, яка викликала бажання вимити руки — навіть якщо він до тебе не доторкався.
Ні батько, ні Міранда нічого не помітили.
Я нічого не сказала.
Просто вийшла.
Не тому, що злякалась.
А тому, що зрозуміла: тут небезпечно бути голосною.
  Заняття тягнулися нескінченно.
Етикет. Манери. Письмо.
Мене вчили, як сидіти, як мовчати, як усміхатися тоді, коли хочеться кричати.
  Але ближче до вечері в мене завжди було пів години.
Єдині пів години, які належали мені.
  Я схопила футляр зі скрипкою й побігла в сад — до альтанки.
Тієї самої.
Вона тонула в трояндах. Темна зсередини, ніби ховала в собі ніч навіть удень.
Коли я зайшла, світ ніби приглушився. Звуки стали м’якшими, повітря — густішим.
  Я підняла смичок.
Перша нота вийшла тремтливою.
Друга — глибшою.
Потім музика потекла.
Я перестала думати.
Про Міранду. Про Едґара. Про батька.
Мелодія впліталася в мене, а я — в неї.
Ми більше не були окремими.
Скрипка говорила замість мене.
І саме тоді я відчула це.
Чужу присутність.
  Я збилась. Нота зламалась.
Підняла очі — і завмерла.
При вході в альтанку стояв чоловік.
Темна постать, майже нерухома.
Коли він зробив крок уперед, я побачила очі.
Темні, як ніч.
Ті самі, в які я дивилась, коли вчила ноти.
Ті самі, що колись заспокоювали мене під час батьківських сварок.
Люціан.
  Скрипка вислизнула з рук і вдарилась об підлогу з глухим звуком.
Світ зупинився.