Розділ 5. Розалі.

Щоденник Люціана:

"Вона каже, що я переходжу межу.
Я не знаю, де вона.
Вона дивиться на мене так,
ніби я вже зробив щось непоправне."

Червоні свічки тремтіли, і від того кімната здавалася надто яскравою, майже чужою. Тіні на стінах ворушилися, ніби живі.
Люціан різко підвівся з ліжка. Він накинув на себе сорочку, застібаючи її поспіхом, ніби запізно згадав про пристойність.
— Роззі… — його голос здригнувся. — Що ти тут робиш?
— Я хотіла пограти на піаніно перед сном, — сказала я. — Побачила, як ти йдеш до своєї кімнати.
Він зробив крок убік, намагаючись закрити те, що було позаду. Але я вже бачила жінку на ліжку. Вона лежала нерухомо, з неприродно блідним обличчям.
— Вона мертва? — спитала я спокійно, сама не знаючи чому.
Люціан завмер. На мить мені здалося, що я сказала щось заборонене.
— Ні, — надто швидко відповів він. — Їй просто зле. Вона… перепила.
Я нахилила голову.
У нашому маєтку пили часто. Але так — ніколи.
— Вона вся у вині, — сказала я.
— Так, — він кивнув і видихнув. — Послухай мене уважно. Ніхто не повинен знати, що ця жінка була тут. Якщо дізнаються, їй буде дуже погано. Ти ж не хочеш цього?
Я задумалась.
Татко часто б’є маму — і це називають турботою.
То що тоді означає “погано”?
— Ти поїдеш? — спитала я тихо. — Через неї?
Він подивився на мене довше, ніж зазвичай.
— Ні, — сказав нарешті. — Я нікуди не поїду. Ми зустрінемо твій день народження разом.
Потім додав, м’якше:
— А зараз іди спати, Роззі.
Я ще раз глянула на жінку. Вона не ворушилась.
Свічки продовжували миготіти.
І я пішла.
  Я прокинулася від метушні в кімнаті.
Мене оточували голоси, шурхіт тканин і запах свіжих квітів.
— Моя маленька, вітаю тебе, — нянечка Агнес обійняла мене так міцно, ніби я була їй рідною онукою.
Беатріс теж нахилилася до мене — стримано, але з тією ніжністю, яку дозволяла собі лише зрідка.
— Тобі вже цілих вісім років. Зовсім скоро станеш дорослою.
— Дякую вам, — тихо відповіла я.
Мене швидко зібрали. Я ще навіть не встигла зайти до столової, як у коридорі з’явилися тато з мамою.
— Моя донечка, вітаю тебе, — мама обійняла мене так міцно, ніби боялася відпустити.
Тато теж нахилився й обійняв мене — трохи незграбно, але впевнено.
— Оскільки в тебе день народження, ти поїдеш із мамою в місто. Сама обереш собі подарунок. А ввечері на тебе чекатиме свято з гостями.
— Справді? — я засяяла. — Дякую, татусю.
  День був чудовий. Ми купили багато різних дрібниць, і мама весь час усміхалася.
— Бачиш, — сказала вона, — я ж казала, що тато не ховатиме тебе в чотирьох стінах вічно. Скоро в тебе з’являться нові друзі.
— Мені не потрібні нові, — похитала я головою. — У мене є Люціан.
Мама замовкла. Її погляд потонув у власних думках.
Коли ми повернулися, мене швидко причесали, і я одягла нову блакитну сукню. Вона була гарна — легка, святкова.
У залі було світло й шумно. Я шукала очима Люціана, але не знаходила його серед гостей. Можливо, через натовп — людей справді було багато. Білу залу прикрасили квітами: блакитними й рожевими.
Та час минав, а Люціан так і не з’являвся.
  Раптом зал наповнила мелодія — незнайома, чужа. Я пробралася між гостями й підбігла до піаніно. За ним сидів чоловік, якого я ніколи раніше не бачила.
Поруч стояв тато.
— Тату… — він не відразу почув мене, тож я обережно смикнула його за рукав.
— Так? — він нахилився, щоб почути.
— А де Люціан? Йому погано? Він у своїй кімнаті?
Тато затримав погляд на мені.
— Ні. Нашому гостю довелося поїхати додому. Шкода, що він не попередив заздалегідь — було непросто знайти музиканта в останній момент.
Я більше нічого не слухала.
  Я побігла до своєї кімнати. Сльози лилися самі. Не можна плакати при людях — так казала мама. Забігши до темної кімнати, я зачинила двері й опустилася на підлогу, забувши про сукню.
— Він обіцяв залишитися… — прошепотіла я.
Напевно, все через ту жінку. Він турбувався про неї. Але чому не можна турбуватися і про мене?
Про мене турбується лише мама. І то не завжди.
  Трохи заспокоївшись, я помітила в кутку кімнати темний силует.
У кутку стояв футляр.
Всередині — біла скрипка з позолоченими деталями. Занадто гарна, щоб бути дитячою.
На мить мені здалося, що вона дивиться на мене.
На струнах лежала записка.
“Грай, коли стане тихо. Я почую.
Не бійся темряви. Вона починає звучати лише тоді, коли їй довіряють.”
Підпис:
твій вічний друг — Люціан.
Я стиснула скрипку так міцно, що пальці заболили.
Тонка струна різонула шкіру — з’явилася крапля крові.
Я швидко витерла палець об сукню.
Музиканти не бояться болю. Так казав Люціан.
Я заснула, думаючи, що він урятував ту жінку.
Вранці я зрозуміла:
він рятував себе.
Я не знала, що ті двері за моєю спиною зачинилися не на ніч.
А на роки.