Розділ 4. Люціан. Ритуал.

Щоденник Люціана:

Я прокинувся серед ночі й довго не міг згадати,
чому мені так холодно.
А потім згадав сходи.
Кров не має запаху, коли вона твоя.
Коли чужа — її неможливо змити.

Збираючись на вулицю, я вже продумував, як краще й обережніше допомогти Роззі зрозуміти скрипку.
Для неї це було щось нове — не як іграшка, яку можна кинути, а річ, що вимагала терпіння. А терпіння їй ще тільки доведеться навчитися.
Йдучи коридором, я почув знайомий стук каблуків Лідії. Її приторно-солодкі парфуми, здавалося, заповнили собою весь простір — надто нав’язливо, надто близько.
— Пробачте за сьогоднішній сніданок, — мовила вона.
— О, що ви. Я й не звернув уваги. Це не моя справа. Не мені судити — я ніколи не був одружений.
Вона ледь усміхнулася.
— Дякую за розуміння. Також… мені, напевно, доведеться скасувати заняття Роззі з вами.
Усередині неприємно стиснуло. Відчуття було таке, ніби в мене щойно забрали скрипку з рук — без пояснень, без попередження.
Чорт забирай, вона взагалі здатна щось вирішувати до кінця? То заняття потрібні, то ні.
— Можу поцікавитися чому? — стримано запитав я. — Якщо не помиляюся, Роззі все подобається. Вона розповідала, що потім грає для вас ті легкі мелодії, які ми вивчили.
Лідія знизила голос.
— Я більше не в змозі їх оплачувати. Мій чоловік не дає мені стільки коштів, як раніше. А для нього її заняття — зайва трата грошей. Непотрібна річ для жінки.
Я майже одразу відповів:
— Тоді гроші не потрібні. Мені не важко займатися з нею через день.
Вона здивовано подивилася на мене.
— Справді? Ви дуже добросердна людина… і дуже добрі до мене та до моєї доньки. Якщо я зможу якось вам віддячити — звертайтеся до мене завжди.
   Після цієї милої бесіди я раптом відчув бажання добре обдумати своє рішення.
Хіба мені бракує клопоту? Навіщо я взагалі на це погодився?
Хоча… мені ж потрібна їхня довіра.
Інших причин і бути не може.
Заняття ми вирішили провести в альтанці. Вона була доволі просторою, але водночас замкнутою — через червоні троянди, що обплітали її так густо, що годі було зрозуміти, з чого вона збудована: з дерева чи з заліза.
Усередині дзюрчав фонтан. Його шум очевидно мав заважати заняттю, але за ці два тижні я вже встиг зрозуміти одну річ:
попри весь мій статус і вплив, сперечатися із семирічним дівчиськом у цьому домі — марна справа. 

Сидячи біля фонтану, я налаштовував інструмент і раптом помітив у поведінці Розалі дещо незвичне. Вона наспівувала якусь мелодію, навіть не звертаючи на мене уваги.
Шелест вітру й стукіт дятла по дереву ніби піддавалися єдиному ритму — Роззі машинально вистукувала його пальцями по кам’яному краю фонтану. З цих випадкових звуків народжувалась чиста, напрочуд приємна для слуху мелодія.
У неї був дуже тонкий слух — як для дитини, яка лише мріє займатись музикою.
— Чому ти так дивишся? Я забруднилась? — трохи винувато спитала вона.
— Ні, — відповів я. — Просто менше літай у хмарах. Нам час займатись.
  Після нашого заняття Роззі, як завжди, просилася грати в доганялки. За ці два тижні в маєтку це стало частиною моєї рутини — дивною, недоречною, але постійною.
Маєток готувався до бенкету.
І водночас — до ритуалу.
Другого за час мого перебування тут.
Вечір настав швидко. Господарі зустрічали гостей з усмішками, тримаючись за руки так, ніби між ними існувало кохання. Та варто було придивитися — ілюзія розсипалася. У його жестах не було ніжності, лише влада. Він тримав її не як дружину, а як власність. Маріонетку, яку зручно показувати світу.
Я стояв осторонь, очікуючи.
Хижак не поспішає.
Вечір плинув звично, передбачувано. Сміх, музика, дзвін келихів. І коли свято вже схилялося до завершення, я побачив її.
Рудоволоса. Блакитні очі. Вона йшла в компанії таких самих «подруг». На них ніби не дивилися — і водночас дивилися всі. Їх знали. Розуміли, для чого вони тут.
Жінки з борделю. Найкрасивіші. Найстрункіші.
Кожне свято Вільям Альбрінґтон замовляв нових. Для нього це було не про задоволення — про статус. Про можливість показати, що він може дозволити собі все. Навіть людей.
Я дивився на них без цікавості.
Я вже зробив свій вибір.
  Заходячи до своєї кімнати, я вже наперед відчував огиду до самого себе.
— Випивки? — запитав я майже чемно, ніби це була звичайна ніч.
— Ні, дякую. Це мій перший… досвід.
Перший.
Чудово.
Перед тим як наші тіла мали злитись, я сів за піаніно. Пальці самі лягли на клавіші, і мелодія полилася тихо, рівно, гіпнотично.
І навіть без алкоголю вона п’яніла на очах — не від мене, від звуку.
Вона майже впала на червоні простирадла й, ніби молячись, прошепотіла:
— Роздягни мене.
Я підійшов і грубо розірвав її сукню.
Нависаючи над нею, дивлячись у сплутані очі, я на мить засумнівався. Лише на мить.
Це була плата. Магія не приймає вагань.
Коли я зробив перший різкий рух, її обличчя скривилося від болю. Вона інстинктивно стиснула мене ногами, намагаючись переконати саму себе, що все гаразд.
— Та-а-ак… — вирвалося з її вуст, надто поспіхом, надто фальшиво.
Я прискорився.
І в цю мить мої думки втекли далеко звідси.
Я згадав свій перший раз.
Не з кохання.
Не з близькості.
А з голоду.
З бажання крові.
  Щоб якнайшвидше завершити цей брудний етап і перейти до наступного, я змусив себе зосередитись на тілесному, а не на почуттях.
Мій погляд ковзнув нижче — на її оголені груди, важкі й теплі, що підіймались і опускались у збитому ритмі дихання, підлаштовуючись під мої різкі рухи.
Це мало заспокоювати.
Мало притупляти думки.
Та коли я на мить зустрівся з її поглядом і побачив сліди сліз, мені стало легше від усвідомлення: її страждання скоро закінчаться.
Я накинув простирадло нижче, ніби ставлячи межу між етапами, і наосліп простягнув руку під подушку.
Пальці торкнулися холодного металу.
Лезо.
На мить, відчувши себе справжнім звіром, я зупинився.
Лезо завмерло на півшляху до повноцінного розрізу — холодне, слухняне, готове.
Я не знав, кого саме мучаю цією паузою: її — очікуванням болю, чи себе — усвідомленням того, ким стаю.
Вона спробувала пручатися, слабко, майже інстинктивно.
Та після музичного початку ритуалу сили залишили її — звук висмоктав волю, притупив страх, зробив тіло важким і слухняним.
Її подих збився.
А я ще кілька секунд тримав лезо, дозволяючи тиші кричати гучніше за будь-який звук.
  Я повернувся до дверей — і закляк.
Роззі дивилась на мене так, ніби світ ще не навчив її відрізняти добро від зла.
І саме в цю мить я зрозумів: дитинство закінчується не з роками — а з побаченим.