Розділ 3. Розалі.

Щоденник Люціана:

"Я знайшов спосіб подолати цю проблему, але не впевнений що ця ціна того коштує. Два варіанти ритуалу— кардинально різні рішення і магія."

У кімнаті залунав приглушений шум метушні.
Це означало лише одне — настав ранок, і мої няні вже прийшли, щоб збирати мене до сніданку.
Розплющивши очі, я побачила сонячні промені, що прорізали повітря й м’яко лягали на рожевий балдахін над ліжком.
— Доброго ранку, моя дівчинко, — милозвучно мовила місіс Агнес, так лагідно, ніби ось-ось проспіває ці слова. — Час відкривати вічка й збиратися.
— А можна сьогодні поспати ще пів годинки, будь ласка? — пробурмотіла я, натягуючи ковдру до підборіддя.
— Ти себе погано почуваєш? — суворо запитала міс Беатріс, стоячи трохи осторонь.
— Ні… просто ще та-а-ак рано.
— Тоді ніяких проблем немає, — відрізала вона. — І треба збиратися. Мені не потрібні неприємності з твоїми батьками.
Мене швидко одягнули й зібрали волосся в охайний пучок.
Хоча я й не розуміла, навіщо так старатися, якщо варто мені буде трохи побігати з Люціаном — граючи в схованки чи ще щось, що я обов’язково вигадаю, — як зачіска все одно розтріпається.
  Я прибігла до їдальні й сіла за стіл. Чемно привіталася з мамою і татом.
Тато, як завжди, був чимось незадоволений. Матусині очі здавалися сумними. Вони тихо сварилися через сьогоднішній бенкет.
Люціан теж сидів за столом.
Мама казала, що це через те, що він почесний гість.
А я вважала, що він тут, бо ми дружимо.
— Твоя справа — підготувати бенкет, — різко мовив тато, — обрати страви й скатертини. А не хвилюватися за якусь ганчірку, яку ти називаєш «сукнею».
— Ми давно не їздили за тканинами… — тихо відповіла мама. — Я могла б поїхати з Роззі.
— Виключено. Без мене ти й кроку не ступиш за поріг цього маєтку.
— Я думала, що я твоя дружина, а не рабиня.
— Моя люба, — холодно всміхнувся він, — це одне й те саме.
Я не втрималась.
— Татку, а ми ж мали поїхати за новими сукнями?
— Уже ні. Наступного разу.
— А мені можна сьогодні ввечері вдягнути мою улюблену синю сукню?
— Сьогодні ввечері ти сидітимеш у своїй кімнаті.
— Але я теж хочу бути там!
— Ні, Розаліє. Минулого разу через це було забагато клопоту.
Тато різко підвівся зі стільця й так сильно вдарив долонею по столу, що кілька золотистих бокалів перекинулися. Червона рідина розлилася по білій скатертині, залишаючи багряні плями.
Він був дуже злий.
З моїх очей мимоволі покотилися сльози. Мене переповнював страх — і за себе, і за маму.
Не можна плакати на людях. Так каже мама.
А коли вона плаче при татові, він злиться ще більше.
— Якщо ти забув, у нас гість за столом, — мовила мама стримано, так спокійно, ніби зовсім його не боялася.
— Так… вибачте мені мою поведінку, — холодно відповів тато. — Нам із дружиною потрібно поговорити.
Він різко взяв маму за руку, і майже бігом вони вийшли з кімнати.
Люціан увесь цей час сидів нерухомо, ніби все, що сталося, його зовсім не стосувалося.
Напевно, за ті два тижні, що він провів у нашому домі, вже встиг звикнути до татової злості.
Він підвівся, підійшов до мене й, узявши з столу носовичок, обережно витер мої сльози. Без поспіху. Без слів співчуття.
— Досить, — сказав він тихо. — Якщо хочеш, сьогодні можемо трохи позайматися на скрипці.
Я здивовано підняла на нього очі.
— Справді? Але ж ти казав, що ми будемо вчитися тільки на піаніно… бо я ще маленька. І в нас сьогодні немає занять.
— Сьогодні буде виняток, — відповів він. — Тільки не плач. Гаразд?
— Гаразд… дякую. Ти мій єдиний і найкращий друг у всьому житті.
Він ледь помітно видихнув.
— Годі вже. Через години дві почнемо заняття. 
  Після занять і гри в доганялки по саду — на яку Люціан погодився не одразу — я повернулася до своєї кімнати. На вулиці вже сутеніло, і світло в коридорах здавалося м’якшим, ніж удень.
Відчиняючи двері, я помітила матусю. Вона сиділа біля вікна й виглядала не такою засмученою, як зранку.
— Роззі, все добре? Як почувається моя дівчинка? — вона підійшла ближче й поцілувала мене в лоб.
— Все добре, матусю. — Я всміхнулася. — Ми грали в доганялки. Шкода тільки, що Люціан — мій єдиний друг.
— Моя маленька… — вона зітхнула й обійняла мене. — У тебе ще будуть друзі. Колись твоєму батькові набридне ховати тебе від людей. Він просто турбується… по-своєму. Але все ж турбується.
Поки матуся розчісувала моє волосся гребінцем, ми говорили про різні дрібниці. Скоро їй потрібно було йти на бенкет, але я завжди любила ці короткі хвилини з нею — тихі й справжні.
— Колись і ти вийдеш заміж, — сказала вона, лагідно торкаючись мого волосся. — Хто знає, можливо навіть по коханню.
— За Люціана? — слова злетіли з моїх вуст самі.
Мамі це чомусь не дуже сподобалося.
— Ні, моя крихітко, — вона м’яко похитала головою. — Він надто дорослий для тебе. Та й твій батько обов’язково обере найкращого кандидата для твого майбутнього.
— Але Люціан і є найкращий, — образилася я. — Він знає, що мені подобається музика. І завжди пам’ятає все, що я йому розповідала.
Я невдоволено стиснула руки. Матусю це розсмішило.
— Добре, добре, як скажеш. Твоя впертість — точно від батька.
Вона поцілувала мене в щоку й пішла збиратися на бенкет.
А я ще довго сиділа на ліжку, не розуміючи, чому їй було смішно.
Бо для мене Люціан був просто Люціаном.