Розділ 2. Люціан. Перше заняття.

Щоденник Люціана:

"Рано чи пізно я відвезу її звідси, вона буде щасливою. А я буду їздити і грати по всьому світу, для душі.
Батько рахує що статус і гроші важливіші, але це не так."

Вона підсіла ближче, очі ще блищали від старшого вечора, від світла канделябрів. Голос у неї такий, ніби питає про найзвичайніші речі — але для мене кожне слово важить як вирок. 
— Скажи, будь ласка, як тебе звати? — тихо промовила Розалія.
Я не відразу відповів. Мій палець продовжував ковзати по клавішах, ніби перевів питання в іншу тональність — там, де слова стають зайвими. 
— Чому тобі це потрібно? — запитав я нарешті, і в голосі було стільки ж леза, скільки і іронії.
— Мені просто цікаво, — вона всміхнулась, несподівано відверто й без страху. 
Я відкинув голову назад, ніби слухаючи чужий акорд, що затримався у повітрі.
— Називати людей іменами — для тих, хто збирає знайомства, — сказав я повільно. — Тебе це не стосується.
Вона на мить помовчала, а потім, беззастережно:
— А якщо я назву тебе сама? То як ти реагуватимеш? 
Я підвівся, крокнув униз по сходах, і на мить, зовсім мить, щось людське просвітило в мені.
— Назвеш — як хочеш, — вимовив я, — але пам’ятай: деякі імена викликають речі, які не можна відмінити. 
— Мене можна кликати Люціан. Але краще — не кликати взагалі. 
— А ти хто тоді? — її голос пролунав раптово, коли я вже думав, що вона нарешті замовкла.
— Що? — я підвів очі від клавіш.
— Ну… — вона зиркнула в мій бік, ніби справді боялась здатись дурною. — Типу Люцифер? 
Я засміявся. Тихо, коротко — так, щоб вона не зрозуміла, з чого саме я сміюся.
— Люцифер, кажеш? — повільно повторив я, нахилившись трохи ближче. — Гарне порівняння. Але ні.
Вона насторожено знітилася, а я все ще грав кілька нот, щоб не дивитись прямо в її очі. 
— Я не демон, Розаліє, — мовив нарешті. — Демони принаймні чесні у своїй зіпсованості.
— А ти? — вона підняла брови, і в кутиках її губ з’явилась легка посмішка.
— Я той, хто знає, як виглядає рай, але все одно вибирає пекло. Бо воно правдивіше.
Вона пирснула зі сміху — такий тихий, дитячий, що на мить я забув, чому взагалі тут.
Саме тут я вперше дозволив собі усміхнутися у відповідь. Щиро. Давно такого не було.
  Через кілька днів наше заняття повторилося.
З яких це пір заняття з цією соплячкою стало моєю роботою?
Ці аристократичні посередності справді вирішили, що я — нянька?
Я — той, хто бачив смерть і темряву, — мушу сидіти тут і слухати, як вона фальшиво тисне на клавіші? 
  Наплив цих думок перервав тонкий дитячий голос:
— А я не зрозуміла… а якщо ця нота нижча, то чому вона звучить вище? 
Я стиснув зуби.
— Ми це повторюємо не перший раз, — холодно кинув я. Господь Всемогутній, навіть спрага до крові здається менш дратівливою, ніж ці уроки. 
— Ну поясни, поясни, поясни! — заспівала вона, хитро примружившись. — А не поясниш, я втечу. 
— Нікуди ти не втечеш. Сиди й шукай це в книзі, яку я вибрав у вашій бібліотеці. 
— Але я погано читаю, — надула щоки, удаючи образу. 
— Не мої проблеми, — буркнув я. 
І, звісно, саме в цю мить вона з хихотінням зірвалася з місця й вибігла з кімнати.
Світла музична зала вибухнула луною її сміху, а за мить — залишила після себе лише легкий запах жасмину. 
— От лайно, — прошипів я, різко підводячись. — Якщо її батьки дізнаються, що ми не займалися, всі питання полетять до мене. А воно мені, чесно кажучи, геть не треба. 
— Стій, чорт забирай, негайно! 
— “Чорт забирай” — погане словосполучення, — крикнула вона, десь унизу сходів. — Я можу й мамі розповісти! 
— О, свята музо терпіння, — пробурмотів я, біжучи слідом. — Маленька миша в шовковій сукні. Але швидка, треба визнати. 

                                   ***
Музична кімната знаходилась на третьому поверсі, а я наздогнав її вже на другому, коли це мишеня втретє оббігало маєток різними сходами. Навіть сам диявол, коли пропонував мені свої угоди, не мордував мене так жорстоко. 
– Ми так класно зіграли в наздоганялки! Давай ще раз? – з особливим захватом пискнула дівчинка, зупиняючись посеред коридору.
– Нам потрібно повертатися до занять. І негайно, – буркнув я, відчуваючи, як у скронях ще пульсує від люті.
– А коли ми зіграємо в наступний раз?
– Ніколи. Я не нянечка тобі. 
Вона не образилась. Навпаки — лише схилила голову й усміхнулась так спокійно, ніби почула щось добре. Її пальці несміливо ковзнули в мою долоню, і поки ми йшли назад до Музичної кімнати, тиша між нами ставала дивно… м’якою. 
– І справді, ти мій єдиний друг у цьому маєтку, – прошепотіла вона вже тихіше. – Ніхто не грає зі мною в здоганялки. 
  Я хотів щось сказати, але не зміг.
Її маленька рука була теплою.
Занадто теплою — для місця, де навіть світло здається холодним.