Розділ 1. Люціан. Приїзд до маєтку.

Щоденник Люціана:
"Сьогодні я грав тільки для неї.
Вона слухає так, ніби музика — це не звук,
а щось, що можна тримати в руках.
Роксана сміється, коли я помиляюсь.
Інші цього не чують.
Вона — чує.
Я не знаю, ким стану.
Але знаю, ким хочу залишитись поруч із нею."

На околицях розвіявся густий туман, ніби намагаючись сховати Маєток Вілденбург — старий, зарослий плющем замок, де кожна тінь мала власне минуле.
Але від мене неможливо сховатись.
Я завжди знаходжу те, що мені потрібно. 

Після довгої дороги через море, нескінченних зупинок і гнилої солі портів я нарешті дістався цього кривавого місця розбрату.
Час прийшов. 

Карета скрипнула, коли колеса зупинилися біля воріт.
Позолочені грати блиснули у світлі ліхтарів — безсоромна демонстрація розкоші. 

— Ну звісно… ці багаті пихаті створіння тільки жиром бісяться, — пробурмотів я, виходячи з карети. 

Двір маєтку зустрів мене запахом вогкості й троянд. Між мармуровими статуями спали птахи, а фонтан тихо цокотів, ніби рахував хвилини до чергової трагедії.
Кам’яна доріжка вела до масивних дубових дверей, на яких золотом блищав герб родини — троянда, оплетена терням. 

Я торкнувся дверей.
Мій час прийшов.
Усе тільки починається. 

Заходячи в будинок, я помітив, як двері повільно відчинив старий дворецький. Від нього віяло не тільки старістю, а ще й чимось гнилим, порочним.
Від нього тягнуло не лише старістю.
У повітрі осіла гниль — важка, липка, немов давно не зізнані гріхи.
Я ковзнув по ньому поглядом і відчув знайоме відторгнення:
такі, як він, роками живуть серед чужих таємниць і починають вірити, що мають на них право.
Скільки чужих тіл пройшло крізь ці руки — питання риторичне.
Дехто старіє, не очистившись.
І запах лишається.
Я, звісно, знав, що в цих стінах оселилося багато темних душ, але щоб настільки...
Я ледь усміхнувся. Роботи тут буде — не початий край. 

Дворецький, не сказавши й слова, провів мене довгим коридором, де пахло старим деревом, воском і трохи — кров’ю, схованою під шарами розкоші. Ми увійшли до величної зали — радше столової, як її, мабуть, називають ці пихаті родини. 

У повітрі плив аромат жасмину. Саме тоді з бічних дверей вийшла маленька дівчинка — років шести чи семи. Білява, з кудрявим волоссям, що спадало каскадом дрібних пружинок. Шкіра — біла, майже фарфорова, мов світло пробивалось крізь неї. На обличчі — щира цікавість і маленька родимка над губою. Її великі очі дивилися прямо на мене. 

— Мамо, але я себе добре почуваю, — промовила вона тоненьким голоском. — Можна і мені послухати живу музику? 

— Ні, Роззі, — спокійно, але строго відповіла жінка, що стояла біля фортепіано. — Тобі негайно треба прийняти ліки і відпочити. Потім, на вечірньому балу, ти почуєш музику цього юнака. 

— “Юнака”, — подумав я, криво усміхаючись. — Каже леді, що, може, на три роки старша від мене. 

Дівчинку повели нагору, а я залишився сам перед родиною Альбрінґтонів.
Знявши шляпу плавним рухом, я схилив голову. 

— Мені дуже приємно опинитися тут. І я лише радий служити вам, сер. 

— Ми теж раді, — відповів господар, сер Вільям Альбрінґтон, спокійно розглядаючи мене. — Я і моя дружина Лідія вдячні, що такий видатний музикант Лондона здолав цілу подорож, аби грати для нас. У цих краях таких, як ви, не знайдеш. 

— Таких, як я, — не знайдеш ніде, — відповів я, підморгнувши. 

— Хмм… — чоловік усміхнувся куточком вуст. — Це ми й перевіримо. Хто знає, може, ви — звичайний шарлатан? Заграйте для нас, маестро. 

Я вклонився й підійшов до фортепіано. Провів пальцями по клавішах, і залу наповнив перший акорд — темний, оксамитовий, мов тінь, що повільно сповзає зі стелі.
Пісня, з якої все почалося. 

Пальці самі лягли на клавіші.
Я не закликав жодної сили, не чув жодних шепотів темряви — лише звук.
Чистий. Прекрасний. Справжній. 

Ноти лилися одна за одною, і навіть повітря в залі стало іншим — ніби хтось відкрив вікно в інший світ.
Вільям і Лідія завмерли, обмінявшись швидкими поглядами, не розуміючи, що саме їх пронизує — захоплення чи страх. 

Я бачив, як у вікнах тремтіло полум’я свічок, як по стінах пробігали тіні.
Музика робила з ними щось — розкривала те, що вони приховували навіть від себе.
Кожен звук оголював, як ніж. 

Я не грав для них — я грав, бо інакше не міг.
Коли остання нота розчинилася в повітрі, запала така тиша, що я почув власне дихання. 

— Боже... — прошепотіла Лідія. — Це...
— Музика, — перебив я тихо. — Просто музика. 

Але я бачив, що вони не вірять.
Може, й правильно. Бо навіть у найчистішій музиці завжди є щось від темряви.
Особливо — коли граю я.
                  

І ось мій час настав — мій перший виступ у цьому домі.
Бальна зала, висока, з куполом, що нагадував церковний, пахла воском і холодним вином. Сотні свічок у срібних канделябрах створювали золотистий серпанок над головами гостей. Безліч облич. Безліч брудних душ. Я бачив їх — як плями на полотні: заздрість, жадоба, похіть. 

Звісно, прийшло більше людей, ніж очікувалось.
Хто ж пропустить нагоду подивитися на дивину — «нового музиканта маєтку Альбрінґтонів». 

— Шановні гості, — голос господаря рознісся, як удар келиха об кришталь, — ми вдячні вам, що прийшли на нашу скромну вечірку!
Він любив слово «скромно». Воно завжди звучало з його вуст, коли йшлося про щось непристойно дороге.
— І сьогодні ми маємо честь слухати пана Люціана Ґрейна, нашого нового мешканця і музичного творця. 

Оплески заповнили простір. Шурхіт суконь, посмішки, погляди.
І, звісно, плітки — вони тут пахнуть так само сильно, як жасмин на підвіконні. 

— Чи не бажаєте зіграти для нас, містере Ґрейн? — хрипло озвалась леді Лідія, його дружина. Її голос нагадував вино, яке довго стояло відкритим — терпке й трохи затхле.
Вона була гріхом у найкращому вигляді. І хоч я бачив, скільки в ній зради, гордині та марнославства, — на ній усе це сиділо як найтонше мереживо. 

— Звісно, леді, — відповів я, вклонившись. — Для вас і для пана Альбрінґтона. 

Музика розлилася з-під моїх пальців. Кожен звук віддавався у грудях, як удари серця. Всі обличчя зливались у строкату, нудну масу.
Та серед цієї однаковості я помітив її — маленьку дівчинку, яку, здається, ніхто навіть не бачив. Вона сиділа осторонь і зачаровано дивилася на мене своїми великими, чистими, мов польові небеса, очима.
На ній була біла сукня — така легка, що здавалася зробленою з тисячі лебединих пір’їн.
Це донька господарів маєтку. Я бачив її ще тоді, коли лише прибув сюди, і вже тоді відчув дивну, невловиму чистоту в її присутності. 

І раптом — різкий рух. Дівчинка похитнулася, її руки здригнулися, і вона повільно осіла на підлогу.
Музика завмерла разом із моїм диханням.
— О, Боже! Роззі! — вигукнула Лідія, підбігаючи до неї. — Лікаря! Негайно покличте лікаря! 

Прислуга кинулася виконувати наказ. Маленьке тіло підняли на руки й поспішно винесли з зали.
Господар стояв нерухомо, з неприємною тінню роздратування на обличчі.
— Усе гаразд, — промовив він майже механічно. — З Роззі таке буває... Дякую за турботу.
Його голос звучав спокійно, але в ньому не було й краплі тривоги — лише прикрість, що вечір завершився раніше, ніж планувалося.


Йдучи до своєї кімнати, що містилась у лівому крилі замку, у самій вежі, я відчував, як холод повільно просочується під одяг. Тут завжди було прохолодно — вітер нишпорив коридорами, мов жива істота, знаходячи щілини у старому камінні.
Це крило давно не бачило ремонту. І родина, і прислуга мешкали в правій частині маєтку — ближче до тепла, світла й життя. А сюди ніхто не заходив без потреби.
Саме тому я й попросився оселитися тут.
Моя нічна «музика» не мала заважати чужому сну.
Свист вітру зливався з глухим відлунням кроків — не моїх. Я зупинився.
— Люціане, я вас шукала.
Голос був тихий, але надто впевнений, щоби сплутати його з примарою. Лідія.
— Так? — я обернувся повільно. — Як почувається Розалі?
Запитав майже ввічливо. Майже так, ніби мені справді було цікаво.
— Дякую, що запитали. Їй уже трохи краще.
— Ви не казали, що вона хвора.
Лідія злегка знизила голос, наче самі стіни могли підслуховувати.
— Мій чоловік вважає, що це не те, про що варто розповідати. Він переконаний: дівчину з хворим серцем ніхто не захоче взяти за дружину в майбутньому.
Я ледь помітно усміхнувся.
Я знав цей тип людей.
— То з якої причини ви мене шукали?
— Саме через це, — відповіла вона після короткої паузи. — Чи змогли б ви проводити заняття з музики для моєї доньки? Звісно, я заплачу окремо.
Ну звісно.
Тільки цього мені й бракувало.
— Якщо ваша донька справді хоче вчитися, — сказав я рівним тоном, — як я можу вам відмовити?
Це було навіть зручно.
Репутація тут — річ корисна.
А довіра… довіра завжди відкриває більше дверей, ніж будь-які ключі.