Розділ 4. Чужий голос

До Яровина залишалося кілька верст, коли над деревами показалися знайомі вежі. За три дні дороги Любомир устиг зненавидіти кожну вибоїну. Плече, ушкоджене в Заріччі, нило від довгої їзди, а подряпини на обличчі, хоч і затягнулися, ще нагадували про зустріч біля річки.

Старший дружинник спочатку намагався розважити його розмовою, потім облишив ці спроби. Любомир був йому вдячний. Після Заріччя він мав про що подумати, хоча всі думки вперто поверталися до однієї жінки.

Він не раз долав цю дорогу заради кількох годин із нею. Пам’ятав, як вона сміялася з його невміння знаходити дорогу лісом, як сердилася, коли він запізнювався, і як щоразу проводжала його, хоч він просив не ризикувати. А під час останньої зустрічі навіть не дозволила наблизитися.

«Більше не приїзди».

Найгіршим було навіть не прощання, а те, з якою рішучістю вона відмовилася пояснювати причину. Любомир мав достатньо гордості, щоб не благати її передумати. От тільки гордість мало допомагала, коли залишався сам.

Біля міських воріт купці поспішали провести останні вози до закриття. Вартові впізнали княжий загін і пропустили його повз чергу під невдоволені вигуки тих, хто чекав уже давно. За мурами Яровин жив звичним надвечірнім життям: торговці згортали ятки, корчмарі готувалися до нічних гостей, а ремісники поверталися з майстерень додому. Любомир майже не помічав міського гамору, доки один із дружинників не нагадав, що решту людей слід відпустити відпочивати.

У дворі на нього вже чекали. Конюх повідомив, що князь наказав з’явитися одразу після повернення, тож перевдягнутися з дороги не вдалося.

Батько приймав його в невеликій кімнаті поруч із головною залою. Серед листів і розгорнутих грамот на столі ледве залишалося місце для кубка з вином. Всеволод, на відміну від князя, не виявляв особливого зацікавлення паперами.

– Нарешті, – привітався брат. – Я вже почав думати, що тобі сподобалося сільське життя.

– Настільки, що наступного разу поїдеш замість мене.

– Обійдуся.

Любомир обійняв його й сів навпроти батька.

– Розповідай, – сказав князь. – Що вдалося з’ясувати?

– Майже нічого. Люди продовжують зникати, а з посівами ще гірше. На одному полі врожай загинув, тоді як зовсім поруч усе росте, наче нічого й не сталося. Ні шкідників, ні ознак хвороби ми не знайшли.

– А дівчина, яку виявили мертвою? – запитав Всеволод.

– Уранці її ще бачили живою. Потім знайшли неподалік від села. Жодних ран, жодних ознак хвороби. Навіть староста не знав, що записати як причину смерті.

– Можливо, погано розпитував.

– Наступного разу спробуєш сам.

– Я б із задоволенням, але в мене є справи ближче до дому.

– Досить, – урвав їх князь. – Хтось залишився стежити за ситуацією?

– Староста має повідомляти про все нове. Я попередив, щоб не чекав наступного зникнення, якщо помітить щось незвичне.

Батько помовчав, розглядаючи карту, розгорнуту під листами.

– Поки що залишимо це. Якщо нічого не зміниться, доведеться послати туди інших людей.

Любомир не заперечував. Він і сам не знав, що ще можна зробити, окрім як повернутися й розпитувати тих самих селян.

– Є й інша справа, – продовжив князь. – Берестинський князь відповів. Він згоден.

Любомир упізнав темну печатку на листі.

– На шлюб з його донькою?

– Так. Навесні вони з Адріаною приїдуть до Яровина. Тоді й домовимося про весілля.

Всеволод, який досі мовчав, узяв зі столу яблуко.

– Ти вже знав? – запитав його Любомир.

– Від ранку.

– І промовчав.

– Батько хотів сказати тобі сам.

– Сподіваюся, хоч ти задоволений, – звернувся князь до молодшого сина.

– Берестин погодився на наші умови?

– На основні. Решту обговоримо під час візиту. Цей союз дасть нам значно більше, ніж кілька вигідних торговельних угод. Ти й сам це розумієш.

Любомир не збирався сперечатися. Про шлюб із дочкою берестинського князя говорили вже не перший рік, і він давно змирився з тим, що дружину йому обиратимуть не за велінням серця. Та між можливим шлюбом колись і призначеним на весну знайомством із майбутньою нареченою виявилася чимала різниця.

– А Адріана погодилася?

– Її батько запевнив, що так.

– Тобто ти не знаєш.

Князь відклав лист.

– Навесні матимеш нагоду запитати особисто. Не думаю, що вона заперечуватиме проти союзу, який підтримує її родина.

Любомир не став продовжувати. Адріану він бачив кілька років тому на прийомі. Пам’ятав світле волосся, приємну усмішку й те, що вона майже весь вечір провела поруч із батьками. Чи розмовляли вони тоді? Здається, так. Але про що, пригадати не міг.

– Добре, батьку.