Розділ 30

Аарон Росс 

Це відчуття, було настільки болючим, що я повністю втратив контроль над своїм розумом, і почав перекидатись прямо поруч з тілом Валері.

Не знаю скільки часу Малкольм і Реймонд намагалися мене втихомирити, але після останніх слів брата - "Отямся! Вона жива!” — я прийшов в себе.

Чому тоді я її не відчуваю?

Рей, переконавшись, що я при розумі, полетів до місця, де знаходились дівчата. Я швидко припустив за ним, і подумки вибачився перед Малкольмом, який залишилився загоювати своє поранене крило.

Дорогою, я намагався довідатись у брата, чи не було це обманом з його боку, адже той зв'язок, який виник всього на одну хвилину, між мною і Валері, був болісно обірваний. 

Діставшись до місця де все сталося, я не повірив своїм очам. Вона справді жива! Я швидко почав знижуватись, і схвильовано розглядав обличчя дівчини, яке виглядало стомленим і радісним водночас.

Мій чутливий слух вловив її тихі слова — “Я більше не дракон!”. І Валері втратила свідомість.

Отже, вона змогла виторгувати свою свободу... 

Запах… він був, як у звичайної людини, а це означає - що моя доля вирішена..

Прийнявши людську подобу, я присів біля дівчини і оглянув її. Віверна Валері знервовано зашипіла і гучно видихнула через ніздрі. Мабуть, вона не рада моїй присутності.

- Потрібно швидше віднести Валері до замку і надати їй допомогу! - схвильовано сказала мені Ельса.

- Ні. Вона людина. Ми їй нічим не допоможемо. - сухо відповів я.

- І що ти пропонуєш!? Залишити її тут!? - запитала вона на підвищеному тоні.

Мене не злила її поведінка, я розумів, що Ельса зараз сильно схвильована.

- Я віднесу її до людей. - сказав я, і швидко підхопив дівчину на руки, находу випускаючи крила.

Віверна одразу ж попрямувала слідом за мною.

Легеньке і тендітне тільце, в моїх руках, почало притискатись ближче до мого тіла, інтуїтивно шукаючи тепла, тому я пришвидшився і використав трішки магії, щоб її зігріти.

Я не знав, як можна було описати всі ті емоції, які я зараз відчував... Біль від втрати пари лише трохи притупився, і лише завдяки тому, що я зараз її бачив, хоч уже і не відчував. Це було так дивно...

Але, що я міг вдіяти? Я знав, що вона не хотіла бути драконом, але більш за все, мабуть, не хотіла бути зі мною. Щей настільки, що покінчила життя самогубством. Не думав, що я такий страшний і неприємний.

З однієї сторони, я радий що Валері змогла зробити свій власний вибір, але тепер у драконів не буде майбутнього лідера. Все порине у хаос — через війну за владу, і люди постраждають від цього в першу чергу.

Ну що? Ти задоволена богине?

- Ні. Я в гніві. - почулось в моїй голові.

Простір передімною затремтів, і ось я уже не летів, а стояв перед високою чорнявою жінкою, тримаючи Валері на руках.

- Що ж. Вітаю Аароне. - богиня присіла на землю і взяла до рук гребінець, який лежав поруч - Ти розчарував мене. - сказала вона з ноткою роздратування, і окинула нас з Валері уважним поглядом.

Я стояв і мовчав. Я не знав, чи мав право щось говорити, після її останніх слів.

- Я не бажаю, щоб мій світ поглинув хаос, тому ти повинен виконати мою волю. - богиня затихла.

- Я вас слухаю.

- Добре. - вона поблажливо усміхнулась і продовжила - Так, як ти не зміг вберегти те, що я тобі подарувала. - Деміург кивнула, вказуючи на Валері - Тепер ти останній чорний дракон. Але я знайшла вихід з цієї ситуації. Так що слухай уважно. По перше — ти повинен, за всяку ціну, налагодити відносини з людьми. По друге — я вирішила, що наступний спадкоємець народиться в союзі червоного дракона. І твоїм обов'язком, буде дбати про нього, до його повноліття. Після того, як ти це виконаєш, я сама заберу твоє життя. Думаю, так буде справедливо. Чи ти не згоден?

- А у мене є вибір? - запитав я.

- Ні. - твердо відповіла вона і змахнула рукою.

Я знову опинився в повітрі, перед кордоном з людьми.

А вона б могла стати твоїм світом... Шкода, що ти цього не зрозумів...- ехом прозвучао в моїй голові.

Я поглянув на дівчину, яка довірливо тулилась до мене і гірко усміхнувся.

Все могло б бути по іншому...

Злість, потроху брала надімною верх, але я одразу ж припинив її спроби. Деміург дала другий шанс всьому роду драконів, і якщо така моя плата за це, то я згоден. Так і повинен вчинити мудрий правитель — пожертвувати собою, заради майбутнього інших.

За важкими думками я навіть не помітив, як наблизився до групи патрульних вершників.

Один із них полетів мені на зустріч, тримаючи напоготові меч.

- Валері! Що ти з нею зробив!? - намагаючись перекричати шум вітру вигукнув він.

- Вона упала в крижану воду. Потрібно негайно доправити її до цілителя. - відповів я.

- Я не зможу її забрати. - схвильовано сказав вершник. 

- Знаю, на шиї віверни замало місця для двох. Я віднесу її, якщо ви мене пропустите.

Я намагався не робити різких рухів, щоб не спровокувати конфлікт.

- Ми не можемо пропустити дракона на нашу територію. - його слова були просякнуті ненавистю.

- Тоді твій товариш помре. - я поглянув на нього з усією серйозністю. - Обіцяю, що нічого не зроблю вашому поселенню. Ця дівчина, врятувала мою сестру від загибелі. Я лише хочу повернути борг.

 Я вирішив не називати Валері на ім'я, щоб потім у неї не було через це проблем.

Вершник подумав декілька хвилин, а потім відповів:

- Добре, я буду поруч і наглядатиму за тобою. Але один не вірний рух і я уб’ю тебе не роздумуючи. -  сказав він.

Я кивнув, погоджуючись.

Чоловік махнув рукою одному із вершників, і наказав йому летіти вперед, щоб донести інформацію.

Під конвоєм — з трьох патрульних, мене провели до бази. Віверна Валері, весь час трималась позаду.

На площі, перед будівлями зібрався натовп, приблизно з дев'яти десятків воїнів, які тримали напоготові оголені мечі. І декілька цілителів, як я зрозумів з їх одягу.