Розділ 29

Аарон Росс 
В моєму житті, ще не було такого епічного приземлення. Навіть після мого першого польоту.
До землі залишалось всього декілька десятків метрів, а я ще досі не зміг перекинутись. Що за…!?
Швидко викликавши магію, я пом'якшив своє падіння в кучугуру снігу. Вибравшись з неї, я швидко направився до платформи для взльоту, щоб спробувати знову перекинутись, і на ходу зв'язався з Малкольмом.
- “ Ти де?” - запитав я його. 
- “ Упав посеред лісу!” - почув я гнівну відповідь.
- “ Що сталося?” 
- “ Побачив, як Санта перекинулась і швидко полетів за нею. Хотів зв'язатись з тобою і розповісти про це, але втратив контроль і прийняв людську подобу.” - розповів він.
- “ Зі мною сталася та ж сама пригода. Ти пробував ще раз перекинутись?” - запитав я.
- “ Так. Не виходить!” 
- “ Дідько! Санта, вже напевно дісталась людських земель!” - плюнувши на все, я спробував перекинутись на тому самому місці де був, але в мене нічого не вийшло.
- “ Я не знаю, мені не видно. Видерся на найвищу гілку дерева, але її не бачу. Скоріше за все вона вже біля гір...” - занепокоєно сказав Малкольм.
Нерви стягнуло в тугий вузол, я в паніці перебирав варіанти, щоб допомогло мені дібратись до Санти.
В голові промайнула думка про віверну Ельси і я одразу ж зв’язався з Реймондом. Вони через хвилину вибігли із замку, і дівчина припустила до ангару. Ми побігли за нею.
Поки Ельса швидко і вправно сідлала свою бестію, я розповідав Реймонду про всю ситуацію, що склалась. Він спробував випустити крила, але теж не зміг.
Ельса закінчила, і коротко пояснила мені, що потрібно робити.
Я заскочив в сідло і потягнув за закріплені паски, але віверна відмовлялась мене слухати.
Дівчина сказала, що тоді полетить сама, але я розумів, що вона нічого не зможе вдіяти і лише поставить себе під удар, адже Санта зараз неконтрольована. Я швидко схопив довгий пасок і закріпив один його кінець до сідла, а іншим обмотав свою руку.
Ельса заскочила в сідло і повела бестію на вихід з ангару.
- Приготуйся, злітаємо! - кричала вона крізь шум вітру.
Я почав бігти поруч з віверною, і вона злетіла в небо. Як на мене, їй було важкувато нести двох чоловік, але бестія справлялась і набрала достатню висоту для польоту.
Було незвично летіти ось так, не покладаючись на власні сили, але вибору не було.
Всю дорогу я намагався випустити хоч одне крило, але в мене не виходило. І після кожного такого разу, я думав, яким чином буду зупиняти Санту, якщо я навіть не можу перекинутись.
Єдиною надією було те, що вона теж втратила здатність перекидатись, але наврядчи. Деміург навмисно відібрала у нас здатність літати, але для чого? 
Всі ці думки розривали мої мізки на частини.
Вдалені виднілись гори, а плану дій так і не було.
Я відчував себе безпорадним...
З надією, я ще раз спробував випустити крила і у мене вийшло! Обережно, щоб не порушити політ віверни, я взлетів поруч і махнув Ельсі.
Потім швидко прийняв подобу дракона і припустив до гір, але мій напрям перебив манливий аромат.
Вона…її запах…
Я летів наосліп, захоплений у полон - ароматом своєї пари. Всі думки випарувались, і в середині все більше наростало бажання побачити її.
Гучний рев - сам вирвався з горла, коли я здалеку угледів фігуру дівчини, яка схилилась над моєю сестрою. Санта припіднялась на ліктях і поглянула вгору. Жива, дякувати Всевишньому! Я пришвидшився, находу оглядаючи місце, де схоже була битва.
Валері помітила мене. Я приготувався до різкого приземлення, але дівчина вмить підхопилась і кинулась тікати.
Вона пірнула! Просто взяла і стрибнула у воду! Я миттю перекинувся і набравши повні легені повітря, пірнув слідом за дівчиною. Що вона собі думає?
Вода була крижаною і приносила невеликий дискомфорт. Я відкрив очі і оглянувся довкола. Невдовзі помітив силует, який повільно опускався до дна ріки.
Чому вона тоне? Це навмисно?
Діставшись до своєї цілі, я миттю обхопив руками тіло дівчини і почав гребсти до поверхні.
Рей і Малкольм, допомогли мені витягнути Валері з води. Я вибрався сам, і одразу ж присів біля дівчини.
- Вона не дихає… - ламаним голосом сказала Ельса.
Я швидко притулив своє вухо до грудей Валері, і не почув навіть легкого удару, а потім відчув, як щось у серці боляче обірвалось. Вона померла…
Останнім, що я пам’ятав, був лише мій крик, сповнений болю.

Валері
Погана була ця ідея…
Знову відчувати, як вода стискає твоє тіло, і воно хоче зробити такий бажаний ковток повітря.
Що ж... у воді все почалось, у ній і повинно закінчитись… 

Я не вберегла Тересу, а на поверхні, на мене чекає “кохання” - якого я не бажаю.
Зібравшись з силами і думками, я видихнула все повітря і зробила глибокий вдих.
Пекельний біль, різко пронизав і обпік мої легені. Це - "не моє тіло", намагалось регенерувати, виштовхуючи воду на зовні, але я не здавалась і робила все новий вдих, даючи можливість пекельній агонії скручувати моє тіло в муках. Останнім, що відчула - були міцні руки, які обхопили мене, і я втратила свідомість.

***

Абсолютна тиша і непроглядна темрява - знову прийняли мене в свої обійми.
- Неочікувала, побачити тебе тут... так скоро. - почувся роздратований голос позаду.
- А от я, пані богине, вже більше місяця, очікую нашої зустрічі. - майже ввічливо відповіла я, оглядаючись довкола, але нікого не побачила, темрява так і залишалась непроглядною.
- Так ось, як ти цінуєш дароване тобі життя? - обурено запитав голос богині.
- Я нічого не просила Вас! Лише погодилась на запропоноване життя, навіть не знаючи умов вашого “подарунку”. - сказала я, зробивши наголос на останньому слові.

В моїх планах, не було моментів сварки з богинею, але чомусь, тримати язик за зубами було складно, як і благати її про якусь послугу.
- Я виділила тебе, серед тисяч своїх створінь, а ти виявилась такою невдячною. - обурливо зітхнула Деміург.
- Я вдячна вам за покровительство, але я не бажаю бути драконом. Я розумію, що ви не будете виконувати все чого я прошу, але благаю Вас поверніть до життя Тересу. - тихо попросила я.
Богиня гучно засміялась.
- Хм... Отже, ти не хочеш жити, і натомість благаєш мене, подарувати нове життя твоїй ручній тваринці? - запитала вона.
- Тереса - не просто тваринка. Вона мій друг і товариш! - намагаючись не показувати роздратування сказала я.
Богиня матеріалізувалась прямо перед моїм обличчям. Її погляд був задумливим і оцінюючим.
- Добре. Я подарую ще одне життя... Вам обом. - Деміург добродушно посміхнулась.
Я ошарешано відкрила очі. Чому вона так швидко погодилась?
- Сподіваюсь, я не буду знову драконом, або їх парою? - запитала я з завмиранням.
- Ні. Я зроблю тебе звичайнісінькою людиною, але… - богиня замислилась і почала стукати пальцем по своєму підборіддю.
Її “але” звучало, як не оголошений вирок, і тому я вся напружилась.
-... але, ти не зможеш мати дітей. Як тобі така угода? - вона чарівно посміхнулась.
- Я згодна! - голосно відповіла я.
Це невелика плата за цілих два життя. 
- Тоді живи, дівчинко. - губи Деміурга розтягнулись в посмішці на подобі тваринного оскалу, і після цього темрява розвіялась.