Розділ 8

Я лежала на чомусь холодному. Весь мій одяг, був мокрий і неприємно липнув до тіла. Відкривши очі, я почала розглядати місце де опинилась, але навколо мене була лишень непроглядна темрява, яка нещадно давила на все тіло. Липкий страх почав повільно огортати і сковувати, змушуючи тремтіти навіть душу. Я... я померла? І що ж мені далі робити? Але, як я можу щось робити, якщо я мертва? Нічого не розумію...

Повільно підводячись з підлоги, я крутила головою на всі сторони, але так нічого й не бачила. Потім вирішила пройти вперед, обережно ступаючи, щоб не перечепитись.

Невдовзі мій зір ухопився за маленьку кульку світла, яка несподівано з'явилась попереду. Продовжуючи обережно ступати, я підібралась ближче до неї і обійшла по колу. Після моїх дій, кулька сполохано підлетіла вище і сховалась у мене за спиною. Я різко розвернулась і мене засліпило яскраве світло. Як виявилось позаду хтось був і сидів він прямо на кам'яній підлозі. Хвиля страху нахлинула з новою силою, і першою думкою було - втекти, але коли світло трохи згасло, я розгледіла фігуру, що сиділа передімною.

Це була красива жінка з довгим чорним волоссям, яка старанно розчісувала його. Я відкрила рот, від подиву. Потім згадала про манери і вирішила, що спочатку потрібно привітатись, а потім запитати хто вона і де я зараз знаходжусь, але жінка випередила мене.

- Не гай мій час дитино. Дай просту відповідь.Ти хочеш жити? - запитала незнайомка м'яким і приємним голосом, який був віддалено схожий на шепіт вітру.

- Так! Звісно ж хочу! - голосно відповіла я. 

Жінка відклала гребінець і підвелась. Потім неспішно підійшла до мене впритул. Її довге вбрання, в колір волосся, тягнулось за нею по підлозі і простягалось аж до арки світла позаду.

- Тоді живи! - вигукнула вона і тицьнула пальцем в мої груди.

Пронизуючий біль повернувся, але він був не такий сильний, як раніше і починав повільно затихати.

- І доречі, не забудь затримати дихання. - сказала незнайомка і зникла разом зі світлом.

Я знову опинилась у воді і згодом відчула, як моє тіло щось міцно стиснуло. Воно повністю огорнуло мене, утворюючи невелику порожнину на подобі кокону.

Я спробувала поворухнути руками і о диво! В мене вийшло! Мені вдавалось гребти і поверхня води ставала все ближчою. Від радості я ще активніше почала працювати руками і в якийсь момент зрозуміла, що зараз знаходжусь не у воді, а над нею. 

Я лечу? Я лечу! Що? Але як? Без Тереси? А де зараз моя Тереса? Думки хаотично змінювали одна одну. Це неможливо!

Я... я померла? Так, я ж уже помирала. Може я переродилась і зараз я якийсь метелик, але чому я все пам'ятаю? Щось не сходиться. Я поглянула вниз і зрозуміла, що більше не бачу озера, на його місті були лише дерева, в кроні яких гуляв вітер. Куди воно поділось? Можливо я ще помираю і зараз мій розум просто грає зі мною. Так воно і є, але це краще ніж відчувати той пекучий біль. Гучний рев перервав мої думки.

Я повернула голову в бік і побачила, як до мене наближається чорний дракон. 

- Та дайте хоч померти спокійно! - вигукнула я, але замість свого голосу почула утробне гарчання. 

От тепер взагалі нічого не зрозуміла, але вирішила розібратися в цьому пізніше, дракон ставав все ближче і мої інстинкти кричали мені, та що там кричали, гарлали з усіх сил, що пора валити звідси. Гра розуму чи щоб це не було, але чомусь своїм інстинктам я довіряю навіть після смерті. За тим самим принципом, махаючи руками, я почала просуватись вперед. Чи вдавалось мені віддалитися від дракона, було не зрозуміло і тому цікавість просто взяла надімною верх, я вирішила озирнутись.

О Пресвята! Я, я що дракон!? Перед моїми очима, тобто позаду моєї шиї, було два величезних крила і тулуб дракона чи можливо віверни, зрозуміти було важко, але моє забарвлення було дуже схожим на Тересу, можливо я таки віверна. Я вирішила, що над цим, теж подумаю пізніше. Зараз в мене є нагальніша проблема. 

Стоп! А чому я взагалі тікаю? Я ж померла і можливо та жінка перенесла мене в щось на подобі раю, де здійснюються мрії. От я в дитинстві мріяла літати як віверна, правда пізніше зрозуміла, що можу літати лише на ній. Так, про що це я. Зараз я віверна, все як і мріялось. Я збавила темп і вирішила, що раз мені тепер тут жити, то потрібно здружитись хоч з кимось, а не тікати. Цікаво а Тересу вона теж сюди перенесла? Чи можливо їй вдалося вижити? Як би мені хотілося, щоб моя дівчинка вижила. Я навіть не встигла запитати ту незнайомку, що з моєю віверною. Ех, тепер буду жити і гадати що з нею. Цікаво, а скільки я буду жити?

- Хто ти? - почула я питання в своїй голові. 

Дивно, чому в моїх думках звучить приємний чоловічий голос? 

- Не знаю. - я чомусь вирішила відповісти, на всякий випадок.

- Ти втратила пам'ять? - задав інше питання голос.

- Ні, я все пам'ятаю. Просто я померла. - пояснила я.

- І як ти померла? - насмішливо запитав він.

- Ми з Тересою потонули. - важко зітхнула я.

- Нічого не зрозумів. - збентежено сказав він.

- Я теж нічого не розумію. Я от померла і зійшла з розуму і тепер не можу зрозуміти, чому хтось живе в моїй голові. О! Можливо в цьому місці кількість віверн обмежена і тому мене підселили в твоє " тіло "? - запитала я продовжуючи летіти вперед.

- Та ні. Я в своєму тілі. - відповів голос.

Передімною пролетів красивий метелик.

- О! Так ось ти де! - я зачаровано розглядала метелика, який літав перед самим моїм носом. - У тебе такі красиві крильця! Такі різнокольорові. Там звідки я, таких красивих метеликів немає. 

- Я не метелик. - обурився він. 

- Звідки тобі знати? Ти ж не можеш оглянути своє тіло. Але не переймайся, бути метеликом не так і погано. - підтримала я його. - А я от раніше теж не була віверною, але ж чомусь зараз літаю. - важко зітхнула я, дивлячись на це прекрасне творіння природи.

- Ти не віверна, ти дракон. - сказав він.

- Так от, що означає вислів "життя, як бумеранг". Три роки навчалась убивати драконів і після смерті стала драконом! Ха ха, дуже смішно пані ви зробили. - звернулась я до тої жіночки з печери, після цього мене просто залило сміхом.