Там, де цвів чортополох

За вікном потягу миготять поля, луки та невеличкі станції. Я їду в місто, де народилась, і в якому не була майже рік. Земля ніби вкрита ковдрою печворк, пошитою з барвистих жовто-зелених клаптів. Ритмічно стукотять колеса, сонячні промені, віддзеркалюючись від віконного скла, засліплюють очі. Десь там, за небокраєм, причаїлась невідомість.

Назву міста, до якого їду, мені називати не хочеться. Нехай це буде… Кукачівка. Неважливо, де це. Немає в нас ані старовинних фортець, ані величних замків, ані мальовничих руїн, куди б возили на екскурсії туристів. Але рік тому у нас дещо трапилось. Сталося все через дівчину, яка не була такою, як усі. Якби не вона та її кохання, мої батьки не втратили б бізнес, і ми б не переїхали бозна куди. Ми мали в Кукачівці будиночок, садочок та дві оранжереї, в яких вирощували на продаж квіти. Батько відправляв їх до багатьох міст. З грошима у нас все було в порядку, але після того, як садочок і квіти загинули разом з усім, що росло в радіусі кількох кілометрів від міста, наша родина збанкрутіла, а татко захворів, спостерігаючи, як чорніють та висихають, перетворюючись на труху, дерева і кущі; як стають компостом квіти і трави; як руйнується роками налагоджене життя.

Ми поїхали ще до того, як небо над містом почорніло, та почали йти дощі. Знайомі, які лишилися, казали, що інколи дощі ненадовго стихають і що вночі їх немає; що всю зиму теж лив дощ, і що місто стало нагадувати величезне згарище, залите водою.

Про «кукачівський феномен» говорили в ЗМІ, але ані журналісти, ані екологи не змогли докопатися до правди.

Балакають, що крім почорнілої рослинності та дощів, що ллють з ранку до вечора, з’явилося в Кукачівці й інше диво — примарна дівоча постать, яка блукає по небу, коли дощ ненадовго стихає, і що навколо неї сяє яскравий ореол, зітканий з сонячних променів. Ті, хто бачив її, кажуть, що вона прекрасна. Розповідають, що іноді та примара підлітає до якогось вікна і заглядає в нього. Кажуть, ніби в неї гарні, але сумні очі, і що вона схожа на Мар’яну, дівчину, яка канула в майбуття, яку поза очі ми називали Цівочкою. Ніби вона намагається щось сказати, але говорить так тихо, що їх слова годі розібрати.

Якби не вона та її кохання, нічого б не трапилось. Рослини б не почорніли і не висохли, набридливих дощів би не було, як не було б і захмареного неба. Сашко б вцілив, а наша родина не поїхала б світ за очі. Як і раніше, батьки вирощували б квіти, продавали їх та їздили відпочивати до Анталії або кудись іще.

Правда про події, які сталися рік тому, й досі гнітить мене. Я почуваюся винною та кляну себе за дурість, і тому відразу погодилася приїхати, коли мені зателефонувала подруга. Хіба я могла відмовити їй?

1. РІК ТОМУ

Все почалося минулого літа, коли до моєї подруги приїхав її кузен. Він був старший за нас на три роки — йому вже виповнилося дев’ятнадцять. Хлопці з нашої компанії були не в захваті від того, що він з’явиться. Моя подруга — це Галюнька, а хлопці — це Сашко і Тарас. Я розхвилювалася, дізнавшись, що кузен моєї подруги невимовний красень, а до того ж, ще й киянин.

Галюнька ніколи не бачила Віталіка і вважала, що найближчим часом не побачить, бо столичні родичі майже не спілкувалися з кукачівськими, але це таки сталось. Сашко з Тарасом засмутилися — вони сподівалися, що ми поїдемо разом в чудовий, просочений духом старовини, Львів, та омріяну поїздку довелося відкласти.

Отож, ми домовилися зібратися наступного дня після приїзду Віталіка. Коли Галюнька сказала, що її родич має приєднатися до нас, Сашко спохмурнів, бо ревнував мене, як навіжений; що ж до мене, то я зраділа приїзду незнайомця, адже я дівчина комунікабельна, і, коли знайомлюся з новою людиною, почуваюся як риба у воді.

Того дня очманіле сонце так припікало, що місто здавалося величезною розжареною пательнею. Аби не перетворитися на підсмажені відбивні, ми вирішили не йти на ставок, де не було ніякого укриття від сонця — вздовж берега тягнулися самі зарості очерету, серед яких ховався крихітний клаптик піску. Хіба можна назвати пляжем клаптик піску? Не захотіли ми йти і до якогось кафе, бо там не усамітнишся, і тому вибрали старий занедбаний парк, де навіть в спеку панувала приємна прохолода.

Нас було шестеро: я з Сашком, Галюнька з Тарасом і Віталік з Жанусею. Жануся — наша колишня однокласниця, яка вчилася тоді на перукаря. Вона повненька, грудаста і досить мила, якщо не зважати на її великий сливовий ніс (ми називали поміж себе Жанусю пампушечкою). Саме через носа хлопці не звертали уваги на дівчину, в той час, як вона мріяла про кохання. Про секс пампушечка уявлення мала, бо якийсь хлопчина звабив її ще у восьмому класі. Жануся не робило з того таємниці, та навіть вихвалялася, що отримала непогану грошову компенсацію за втрачену невинність.

Гроші були потрібні дівчині, аби зробити пластику носа і налагодити особисте життя, але отриманої суми на операцію не вистачило. На жаль, батьки нічим не могли допомогти доньці, бо в родині, крім неї, було ще троє малюків.

«От вивчуся на перукаря, — казала Жануся, — то й зароблю, скільки треба!».

Галюнька розповіла мені по секрету, що запросила пампушечку не просто так, а заради того, аби вона «вилікувала» Віталіка від депресії, викликаною любовною лихоманкою. Він, уявіть собі, до нестями закохався в гарненьку співачку, яка виступала в якомусь столичному клубі, а та йому відмовила. Отож, Віталік настільки засмутився, що взяв батьківський Bentley та врізався на ньому в прокурорский Ferrari. Зрозуміло, що це привело до вельми серйозних наслідків.

Батьки хлопця сплатили постраждалому чималі гроші, аби все залагодити, але хоча безпека минула, неприємності у кузена Галюньки на цьому не скінчились. Він вирішив, будь-що, домогтися кохання кралі, яка опанувала його серце, і якось прорвався до її гримерки з великим букетом троянд. Прорватися то він прорвався, але за дверима його чекала перешкода — двоє дужих охоронців. Заламавши Віталіку руки, вони на мить розслабились, а він почав пручатися та вклав обох на лопатки. Охоронці не знали того, що Віталік з дитинства займається карате і досяг у цьому виді спорту значних результатів. Перелякана краля, побачивши, що охоронці не рухаються, викликала допомогу, і Віталіка таки скрутили. Згодом виявилось, що напередодні Ірена — так звали гарненьку співачку — отримала дюжину СМС з погрозами, і невгамовного та войовитого хлопця прийняли за маніяка, який їх надіслав.