Епілог — П’ять весен потому

Біла Церква знову зустрічала весну. Рось розливалася лагідно, торкаючись берегів, і на мостах уже з’явилися перші туристи з фотоапаратами. Місто змінилося — стало трохи сучаснішим, трохи шумнішим, але для Тамари й Микити воно залишилося тим самим: живим і теплим, як серце, що б’ється поруч.

Їхня кав’ярня «Рось» давно стала улюбленим місцем мешканців. Тут завжди пахло свіжою випічкою й гіркуватою кавою, а ввечері у вікнах грало м’яке світло. Кажуть, що саме тут “кава допомагає згадати” — бо кожен, хто заходить із болем чи сумом, виходить із посмішкою.

Тамара вийшла з-за прилавка, витерла руки від борошна й подивилася у вікно. Над мостом пролітали ластівки. На лавці біля річки сидів Микита — читав книжку хлопчикові років чотирьох, їхньому синові. Малий слухав уважно, нахиливши голову, а потім щось захоплено запитував, і Микита сміявся тим самим теплим сміхом, який Тамара колись боялася втратити назавжди.

— Тату, а правда, що мости можуть говорити? — почувся голос малюка.
— Правда, — відповів Микита. — Але тільки тим, хто вміє слухати.

Тамара вийшла до них, несучи три чашки какао. Хлопчик одразу кинувся до неї й обійняв за коліна.
— Мамо, сьогодні вітер співав! — вигукнув він.
— То місто тобі відповідає, — усміхнулася вона. — Воно тебе вже знає.

Вони сіли разом, дивлячись на воду. У ній відбивалося сонце, і кожна хвиля світилася, наче спогад.

— Знаєш, — сказав Микита, тихо торкаючись її руки, — іноді я думаю, що ми тоді не просто повернули життя. Ми навчилися жити заново.
— Так, — відповіла Тамара. — Бо тепер ми пам’ятаємо не біль, а те, що було справжнім.

Хлопчик побіг до води, ловлячи сонячних “рибок” у повітрі, а вони залишилися сидіти поруч — двоє людей, які пройшли крізь час і забуття, щоб повернутися туди, де цвітуть мости.

Рось тихо шуміла, і в тому шумі чулося все — і минуле, і майбутнє.

Бо коли любов справжня, вона не закінчується навіть тоді, коли історія вже написана. Вона просто живе — у місті, у вітрі, у дитячому сміхові.

І, можливо, колись хтось інший, йдучи тією самою дорогою, почує тихий шепіт річки:

«Не бійся згадувати. Там, де цвітуть мости, завжди починається нове життя».