Частина третя — Там, де світло не гасне

Ранок прийшов тихо, немов боявся злякати диво. У місті було незвично світло, хоч сонце ще не зійшло — туман, підсвічений першими променями, розливався золотом над Росю.

Тамара прокинулася від запаху кави. Микита стояв біля вікна, тримаючи в руках чашку. Виглядав живим, справжнім — не прозорим, не тінню, а людиною. Його волосся розтріпалося від вітру, на щоках грало сонце.

— Я боюся, що це сон, — прошепотіла вона.
— Якщо так, то нехай триває вічно, — усміхнувся він.

Вони вийшли з готелю, тримаючись за руки. Люди навколо поспішали у своїх справах, ніхто не звертав уваги на них. Але Тамара відчувала: місто дивиться. Воно знало, що сталося.

Біля мосту стояв старий музикант, який грав на скрипці ту саму мелодію, що колись лунала в день їхньої зустрічі. І Микита раптом зупинився, слухаючи.
— Пам’ятаєш, як ми тоді сперечалися, чи існує доля?
— Так, — усміхнулася Тамара. — Ти казав, що ми самі її створюємо.
— І, здається, ми це зробили.

Минуло кілька днів. Микита почав згадувати своє життя до аварії — уривки, запахи, слова. Але щось залишалося іншим: він бачив речі, яких інші не помічали. Сяйво навколо людей, тіні спогадів, що пливли за ними, як невидимі відлуння.

— Місто залишило в мені частинку себе, — пояснив він. — Я бачу, коли хтось загубив свою пам’ять, свої почуття. Може, тепер моє завдання — допомагати іншим згадувати.

Тамара слухала й відчувала, як спокій заповнює її душу. Колись вона боялася минулого — тепер воно стало частиною світла.

Одного вечора вони знову прийшли до альтанки в «Олександрії». Осінь наближалася до завершення, дерева стояли майже голі, а листя хрустіло під ногами, як старі спогади.

— Ти колись думала, що любов може повернути життя? — запитав він.
— Раніше ні. А тепер знаю — може. І не лише твоє. Моє теж.

Вона дістала з кишені той самий аркуш, який знайшла в перший день. На ньому було написано:
«Коли ми забудемо — нехай вітер нагадає».

Тамара перевернула його й написала нові слова:
«Ми не забули. Ми повернули».

Вітер вирвав папір із її рук і поніс над річкою. Аркуш підхопив промінь сонця й зник, розтанувши в золоті.

Наступної весни вони відкрили маленьку кав’ярню біля мосту. Назвали її «Рось». Люди часто заходили сюди просто подихати тишею, бо тут завжди пахло теплом, кавою і спокоєм.

Кажуть, що вночі над кав’ярнею іноді чути тихий звук скрипки, а світло вікон не гасне до світанку. Хтось вважає це дивом, хтось — просто випадковістю.

Але старожили міста кажуть:

“Там, де колись зустрілися дві душі, навіть смерть не має сили. Бо любов — це не кінець, а пам’ять, у якій народжується світло.”

І коли над Білою Церквою знову пролітає перший весняний вітер, він несе шепіт двох імен — Тамари й Микити.
Тих, хто одного разу навчив саме місто любити.