Частина друга — Тиша річки

Наступного ранку Біла Церква прокинулася в тумані. З річки піднімалася пара, вкриваючи старі мости білим диханням. Тамара йшла знайомою вулицею, де ще з дитинства знала кожен двір. Усе виглядало звичайно — люди поспішали на роботу, студенти пили каву біля зупинки, — але тепер світ здавався іншим.

Там, де раніше вона бачила просто каміння й листя, тепер відчувала щось інше — присутність. Ніби місто пам’ятало, ніби чекало.

Вони домовилися зустрітися біля Росі. Коли вона підійшла, Микита вже чекав. Стояв на мосту, дивився у воду. Його обличчя було спокійним, але в очах — сум.

— Учора я не спала, — сказала Тамара. — Думала, що збожеволіла. Але ти справжній.
— Так, — кивнув він. — Але не зовсім.

Вона завмерла.

— Коли тоді, десять років тому, сталася аварія, я справді… помер, — вимовив він спокійно. — Але не одразу. Коли мене витягли з машини, я ще бачив небо. Ти стояла на узбіччі, кричала моє ім’я. Потім усе потемніло. І тоді… я почув голос.

— Який голос?
— Ніби самої річки. Вона сказала: «Не час. Її серце ще кличе тебе». А потім — я прокинувся тут, біля води, на світанку. Без документів, без минулого. Лише з відчуттям, що мушу чекати.

Він опустив очі, немов соромлячись своїх слів.
— Я не старію, Тамаро. Минають роки, а я залишаюся тим самим. Місцеві жартують, що я “дух мосту”. Я й сам уже не певен, ким став.

Тамара наблизилася, торкнулася його руки.
— Якщо ти дух, чому я відчуваю твоє серце?

Микита усміхнувся.
— Бо я живу, доки ти пам’ятаєш.

Вони довго гуляли містом. Старі вулиці оживали під їхніми кроками. Кожен закуток ніс відбиток спогадів — кав’ярня, де вони колись ховалися від дощу; школа, біля якої вперше посварилися; бібліотека, де Тамара писала вірші й соромилася їх йому показати.

Тепер усе це звучало як казка, яку розповідає місто.

— Ти знаєш, — мовила вона тихо, — мені здається, що Біла Церква не просто місто. Вона пам’ятає.
— Так. Вона живе спогадами своїх людей. Іноді, коли біль занадто сильний, вона зберігає душу того, хто не може піти.
— І ти один із них?
— Мабуть. Але тільки тому, що ти мене не відпустила.

Вітер підняв листя з дороги. У світлі сонця воно закружляло навколо них, утворивши майже прозоре коло. І раптом на мить Тамарі здалося, що світ завмер — ніби час дихнув повільніше.

Того вечора вона пішла до старої жінки . Колись її називали травницею, потім — просто відлюдницею, а дехто казав що вона відьма. Кажуть, вона знала більше про річку, ніж будь-хто інший.

— Я знала, що ти прийдеш, — сказала жінка, ледь відчинивши двері. — У тебе очі тієї, що не забуває.

Тамара мовчки сіла біля вогню.
— Він повернувся, — прошепотіла. — Але не зовсім.

Стара відьма кивнула.
— Дехто не йде, коли любов сильніша за смерть. Місто тримає їх, як нитку між світами. Але якщо ти хочеш, щоб він жив по-справжньому — треба розірвати цю нитку.

— Як?
— Серцем. Ти маєш згадати момент, коли його втратила, і пробачити все: долю, себе, біль. Тоді місто відпустить його тіло — і віддасть душу назад.

Тамара вийшла з хати, тримаючи в руці засушену гілку верби — символ очищення. Вона знала, що мусить зробити.

Ніч опустилася на Білу Церкву м’яко. Рось світилася від місяця, ніби жива. Тамара прийшла до мосту, де вперше побачила Микиту після всіх років. Він стояв там, мов тінь світла.

— Ти прийшла попрощатися? — тихо спитав він.
— Ні. Прийшла повернути тебе.

Вона простягла руку. Гілка верби торкнулася його грудей — і все навколо розчинилося в сяйві.

Перед очима промайнули спогади: їхній сміх, сльози, мить аварії, біль. Вона бачила себе, як стоїть над дорогою, як кричить його ім’я, як вітер змішує сльози з дощем. І тоді сказала пошепки:

— Пробачаю. І дякую, що чекав.

Світло навколо спалахнуло сильніше. Річка заспівала — справді, як жива. І з темряви народився світанок.

Коли вона отямилася, Микита сидів поруч, тримаючи її за руку. Його дихання було глибоким, очі — теплими, справжніми.
— Тамаро, — прошепотів він, — я живий.

Вона засміялася крізь сльози.
— Завжди був.