Частина перша — Запах осені й спогадів

Біла Церква зустрічала осінь, як стару подругу — тихо, з легкою втомою, але й із прихованою ніжністю. Парк «Олександрія» дихав туманами, дерева скидали золото на стежки, і в повітрі стояв запах вологи, гіркоти й кави з ранкових кав’ярень біля річки Рось.

Тамара Бойко повільно йшла знайомими алеями. Вона повернулася до міста вперше за десять років. За цей час змінилося все: люди, фасади, навіть камені біля мосту, на якому колись вони стояли з Микитою, ловлячи світанок, що народжувався над водою.

Їй було важко ступати по тих самих місцях, бо кожен крок нагадував — колись вона була щасливою. Але чомусь саме зараз, після всіх років і втрат, душа покликала сюди, додому.

Вона працювала у Києві, мала роботу, квартиру, навіть чоловіка — хоча радше формально. Але в цьому всьому не було життя. Усе нагадувало виставу, яку давно час завершити. Тому одного дня вона просто зібрала валізу й поїхала туди, де серце перестало битися рівно.

Підійшовши до альтанки, де колись вони писали свої мрії на клаптиках паперу й ховали їх між камінням, Тамара присіла. Доторкнулася до вологого каменю й раптом відчула, як щось холодне торкнулося її пальців. Витягла маленький, пожовклий аркуш.

На ньому було написано:
«Коли ми забудемо — нехай вітер нагадає».

Серце стиснулося. Це був почерк Микити.
Його не стало — принаймні так усі казали. Після аварії на трасі тіло не знайшли. Минуло десять років, і всі вже звикли вважати, що він загинув. Але Тамара не вірила.

— Ти й досі не навчилася відпускати, — почувся тихий голос за спиною.

Вона різко обернулася. І побачила його.
Стояв просто, у темній куртці, з усмішкою, яку вона пам’ятала краще, ніж власне обличчя. Микита. Той самий. Лише погляд — глибший, старший, ніби бачив більше, ніж дозволяє життя.

— Це неможливо… — прошепотіла вона.

— Можливо. Деякі обіцянки сильніші за смерть, — відповів він спокійно. — Я не міг піти, поки ти не згадаєш.

Тамара зробила крок уперед, але повітря між ними здалося густим, як вода. Їй довелося зусиллям простягнути руку — й торкнутися його пальців. Вони були теплі.

Він був реальний.

— Як?..
— Не знаю. Тоді, десять років тому, я прокинувся біля річки. Не пам’ятав нічого. Лише твоє ім’я. Думав, що це сон. Жив у селищі неподалік, допомагав людям, ремонтував дахи. А вночі мене тягнуло сюди. Сьогодні вперше я відчув — ти поруч.

Тамара стояла мовчки. Вітер ворушив волосся, а у грудях росло відчуття, що світ навколо тихо розчиняється, залишаючи лише їх двох.

— Ти не зник, — прошепотіла вона.
— Ні. І ти не забула. Тому я тут.

Тієї ночі їй не спалося. Вона сиділа біля вікна готелю, дивилася на старий міст, де їхні тіні колись змішувалися зі світлом ліхтарів.
Микита… живий. Або майже живий.
А може, це сон, відлуння минулого, яке прийшло за нею, щоб нагадати про обіцянку?

На столі лежав аркуш із його словами. Вітер ледь ворушив його, і Тамарі здалося, що він тихо шепоче: «Пам’ятай…»